Назустріч 50-річчю енцикліки "Populorum progressio" (7)

П’ятдесят років тому, 26 березня 1967 року, побачила світ енцикліка «Populorum progressio» (Поступ народів), що є одним із ключових документів соціального вчення Церкви. Блаженний Папа Павло VI взявся за написання цієї енцикліки всередині 60-х років минулого століття.

Як говорить назва, документ присвячений, насамперед, темі розвитку, який слід забезпечити народам, позначеним бідністю. Очевидно, економічна й політична картина світу відтоді дуже змінилася, але суть проблем так і не було вирішено, а чимало з них посилилися. І хоч питання, розглянуті Павлом VI, пов’язані з контекстом тогочасної історичної епохи й триваючими на той час дискусіями, цікаво побачити, що з цього ще й досі залишається актуальним, що було пройдено і що ще залишилося зробити.

Свої роздуми Папа Монтіні розпочинає ствердженням, що розвиток народів, особливо, «тих, які змагаються за звільнення з-під ярма голоду, нужди, масових захворювань та неписьменності», шукаючи «повнішої участі в плодах цивілізації» та «цінування їхніх людських якостей», є «предметом уважного спостереження з боку Церкви». Адже після Другого Ватиканського Собору «оновлене усвідомлення вимог євангельського послання» вимагає від неї послужити людям також і «допомагаючи їм збагнути всі виміри цієї великої проблеми й переконати їх у невідкладності солідарних дій у цьому поворотному моменті історії людства». Таким чином, Глава Католицької Церкви ставить питання розвитку в центрі уваги Церкви, переступаючи через її зосередження на собі, притаманне випадкам, коли вона підносить не менш важливі питання догматичного чи морального характеру.

Очевидно, і в цьому випадку на карті стоїть християнська мораль, і Церква покликана відкритись на ці запитання саме в послідовності з наставленням і чуттям, постійно присутніми в Церкві, починаючи від часів святих Отців та притаманним вченню Римських Архиєреїв протягом останнього сторіччя. Тож Павло VI рухається в руслі традиції, хоч і представляє нове бачення дійсності, яке відповідає викликам його часу.

Крім того, автор також вказує на глобальніший, позацерковний вимір заторкуваних питань, а тому стверджує: «Вважаємо, що з цією програмою можуть і повинні погодитися, разом з нашими синами й доньками католиками й братами християнами, також і люди доброї волі. Отож, сьогодні до всіх звернений цей урочистий заклик до конкретних дій на користь цілісного розвитку людини та солідарного розвитку людства».

Варто звернути особливу увагу на дієслова, використані для того, щоб якнайкраще окреслити розвиток, який дійсно є розвитком мірою того, наскільки є «цілісним», тобто, стосується людини в усіх її аспектах, а не лише деяких ділянок. Отож, не є достатньою лише ця форма покращення, яка уявляється тільки як наявність багатьох коштів чи технічних засобів. Крім того, він повинен бути «солідарним», тому що стосується всіх і повинен ґрунтуватися на тому, що використання благ повинно приносити користь усім. Отож, заторкуючи питання цілісного й солідарного розвитку, енцикліка розпочинає аналіз проблеми розвитку, відштовхуючись від використовуваних на той час понять, що вимагали добре осмислених, врівноважених й добре перевірених відповідей.

Звільнення від нужди, надійніше забезпечення власного життя, охорона здоров’я, стабільна зайнятість, повніша участь у загальній відповідальності, відкидаючи будь-який утиск, виправлення ситуацій, які ображають гідність людини, можливість втішатися кращою освітою. Одне слово, більше знати й більше мати, аби бути чимось більшим. Таким є прагнення людей, у той час, як велика частина людства приречена жити в умовах, що вчиняють примарним ці їхні законні прагнення.

З іншого боку, 60-ті роки минулого століття – це період, коли народи, щойно здобувши державну незалежність, відчувають необхідність того, щоб за цією політичною свободою слідувало гідне й автономне соціальне та економічне зростання, для того, щоби забезпечити своїм громадянам якнайповнішу емансипацію та зайняти належне місце у співдружності народів.