Назустріч 50-річчю енцикліки "Populorum progressio" (2)

У світлі того, що наприкінці березня виповнюється 50 років від дня публікації енцикліки «Populorum progressio» (Поступ народів) блаженного Папи Павла VI, пропонуємо цикл роздумів, присвячених цьому документові та його авторові, що відважно провадив Церкву в непростий період після завершення ІІ Ватиканського Собору. Спадщина 15 років понтифікату Папи Монтіні є надзвичайною. Це був час рішень, які заслуговують на те, щоб їх назвати епохальними. Маючи велике значення для Церкви та для світу, вони були плодом геройського заанґажування Папи, часто позначеними душевними стражданнями.

Одним з аспектів цього служіння, як було згадано попереднього разу, був діалог зі світом. Папа Павло VI сподівався, що його пропозиція розвивати й вдосконалювати діалог між Церквою та світом зможе спричинитися до встановлення миру між людьми завдяки внескові з боку Церкви, що ґрунтується на досвіді й мудрості, які здатні оживити сприйняття найвищих цінностей. А одним з вимірів такого діалогу він вважав міжнародну діяльність Святого Престолу.

Це бачення відображене в промові, яку блаженний Павло VI виголосив в осідку ООН 4 жовтня 1965 року, та в згаданій енцикліці «Populorum Progressio» з 26 березня 1967 року. Варто зазначити, що міжнародна діяльність його наступників святого Івана Павла ІІ, Венедикта XVI та Франциска здійснювалася й розвивалася та розвивається згідно з напрямними, запропонованими Папою Монтіні.

Виступаючи 25 вересня 2015 року в осідку ООН, Святіший Отець Франциск розпочав свою промову до 70-ї Генеральної Асамблеї, посилаючись саме на перший візит цього свого блаженного попередника і його ж словами завершив своє звернення. А цитуючи Івана Павла ІІ та Венедикта XVI, він підтвердив тяглість у слідуванні шляхом, накресленим Павлом VI.

У тому, що стосується діалогу між державами та будування миру, згадану промову блаженного Павла VI з 1965 року можна підсумувати чотирма пропозиціями щодо діяльності ООН. Насамперед, у діяльності Об’єднаних Націй він вбачав формулу мирного співжиття у своєрідному «міжнародному громадянстві», яке здійснюється завдяки впорядкованій та стабільній системі міжнародного життя. Причиною існування та діяльності ООН він називав поєднання націй та зв’язок між державами, щоб зібрати всіх разом, нікого не залишаючи поза собою.

Як наголошував Папа Павло VI, ООН повинна дотримуватися принципу рівності, тобто, жодна держава не може вважатися вищою від інших. Натомість, юридичний пакт, яким країна приєднується до ООН, повинен сприйматися як урочиста клятва, покликана змінити майбутню історію світу. «Нехай ніколи більше не буде війни!» – закликав він з найвищої міжнародної трибуни, наголошуючи на тому, що долю народів та всього людства повинен визначати мир.

Однак, Папа Монтіні додає ще два пункти, які стосуються розвитку та гідності людини. Насамперед, він зазначив, що мир будується не лише завдяки політиці й рівновазі сил та інтересів, але, радше, духом, ідеями та ділами миру. Позитивною вершиною ООН він вважав не лише те, що вона трудиться для подолання конфліктів між державами, але покликана в дусі братерства допомагати їм ставати здатними допомагати одні одним, докладаючи зусилля на користь розвитку та дотримання фундаментальних прав і обов’язків людини, захисту її гідності, свободи, насамперед, релігійної. Таким чином, організована міжнародна спільнота входить у вищі сфери людської мудрості, а навіть – священного виміру людини.

Отож, предметом міжнародного діалогу, насамперед, є життя людини, яке є священним. Ніхто не має права на нього посягати. Пошана до життя й усього того, що стосується цієї теми, як от народжуваність, повинна знаходити в стінах осідку ООН свій найраціональніший захист.

Можемо зауважити, що промова Папи Павла VI до ООН з 1965 року дала напрямні для всієї міжнародної діяльності Святого Престолу аж до сьогодні.