Щоденне життя з віри (6)

Книжка «Щоденне життя з віри», видана в Німеччині 1978 року, в яку входять передачі Сестри Дениси Кекіс, Служебниці Непорочної Діви Марії, започаткувала нову серію передач, присвячену виданням українського відділу Радіо Ватикану.

У минулих передачах ми замислювались над молитвою та над життям, як Божим даром, з усім, що воно нам приносить. Мова йшла також і про те, щоб віддати себе в любові ближнім, допомагати, не чекаючи нагороди.

«Коли хтось хо­че йти за мною, хай зре­четь­ся себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мк 8,34).

«Коли хтось не зави­нить сло­вом, той муж дос­коналий, що мо­­же загнуз­дати й усе тіло» (Як 3,2).

«Коли хтось уявляє собі, що він побожний, а не стримує язика, – лиш обманює своє серце, по­бож­ність того марна» (Як 1,26).

Які чудові наші органи чуття! Все наше людське єство залежить від них. Органи чуття роблять можливою взаємодію людини з навколишнім середовищем, від них залежить наше добре фізичне самопочуття. Господь Бог створив усе добре і створив для нашого добра. Чи ж може бути якесь зло у вживанні зору, слуху, дотику, смаку чи нюху?

Очима оглядаємо дива природи, небо, море, квіти, дерева, гори, зрештою, – все! Очима висловлюємо те, як розуміємо створіння. Погляд говорить мовчки. Очі – це вікна душі і вони дозволяють пізнати чиюсь прихильність чи злобу. Зір – це велике добро. Дивитись, насолоджуватись огляданням краси – вона ж бо є одним з виявів Бога – це свята річ. Але, на жаль, не всі погляди є чисті, не все, що бачимо, ми спроможні оглядати без поривів наших почуттів або без збудження наших непогамовних інстинктів. І ось тоді необхідно контролювати свої органи чуття, відмовити собі самому у приємності, чи як кажуть в аскетичній науці «умертвлятись». Але якщо в нашому погляді немає жодного зла, то треба втішатись тим, що існує, аби виявляти Боже красу, доброту й мудрість.

Говорити – це добра річ. Розмовляючи, люди розуміють одні одних. Смак також корисний – він додає нам апетиту, задовольняє нашу потребу харчування. Не існує зла в тому, що можна вчинити за допомогою добра і задля добра. Але, на жаль, скільки зла може бути у вживанні язика: обмовляти інших та проклинати, смакувати їжу задля обжирства.

Тому вмертвіння наших органів чуття має сенс тоді, коли воно захищає нашу чесноту або тоді, коли хтось хоче добровільно чинити покуту. Найкраще вмертвіння – це не тільки вмертвіння органів чуття, але волі. Якщо ми  сумлінно виконуємо наші сімейні та суспільні обов’язки – то це покута цінніша від самого контролювання органів чуття. Вмертвіння волі – це чинити Божу волю, мати бажання радо виконувати волю інших, а не свою. Це більша покута, ніж контролювати очі, вуха, вуста, ніс і дотик.

Найбільшої уваги потребує язик. Ми були б святими, якщо б не провинялися язиком. Цей невеличкий м’яз  вельми хитрий, тож нелегко його контролювати. Він бо критикує ближніх, або занадто хвалить себе самого, або надмірно нарікає. Але язик – це тільки м’яз, яким керує воля. Язик допомагає нам говорити та їсти, а обидві ці речі – добрі й потрібні. Зло є тоді, коли вони перебувають в залежності від зіпсованої грішної волі: говорити зі злоби... їсти захланно...

Як воно важко не критикувати інших! Майже неможливо уникати егоїстичних розмов про себе самих або невтішних нарікань. Критикувати – чому, для чого? Ми не маємо права осуджувати ближніх. Помиляємось, коли по-фарисейському хочемо стати вершиною світу, а також і тоді, коли розголошуємо прогріхи наших ближніх. А тим самим спричиняємо ще більше зло.

Ми повинні виправдовувати наміри наших ближніх власне тоді, коли вони не виглядають похвальними! Завжди існує якась обставина чи якась внутрішня особиста дрібниця, про яку ми не знаємо.  Кожен окремий випадок є єдиним.

Критикувати – це ризик і можемо напитати собі серйозної відповідальності.

Виявлення фактів з життя ближніх, які могли б назавжди залишатись невідомими – це дуже серйозна річ. Як же часто невинні люди постраждали внаслідок обмов та осуджень людей, схильних до надмірних фантазій.

Знеславлення – це моральне вбивство. Втратити добре ім’я гірше, ніж втратити життя. Існує чимало людей, що не насміляться вбити комаху, але немилосердно знеславлюють людські істоти.

Нарікати, скаржитись, оплакувати самих себе  дошкуляє іншим. Якщо нас і слухають тоді, коли ми постійно скаржимось, то тільки задля того, що виявляють до нас милосердя, а не роблять це з приємності. Всі маємо звичку жалітись, але цікаво, що ніхто не хоче бути об’єктом співжаління... Навіщо ж скаржимось, якщо не хочемо розбуджувати у других жалість? Чи не парадокс, що ми самі перебільшуємо власні клопоти, біль та труднощі, робимо із себе жертву, але не бажаємо, щоб нас вважали бідолахами?

Так, людська істота – вельми складна й важка до зрозуміння...

Треба уникати критикувати тих, які не поставили нас суддями їхніх вчинків. Пам’ятаймо слова святого Франциска: «Утішаючи, і ми втішаємось». Замість пригноблювати нашого ближнього власними клопотами, набагато краще вислухати його із співчуттям та зрозумінням. Усі люблять говорити, але мало хто вміє терпеливо слухати.

Навчімось контролювати свій язик, нікого не критикувати, менше хвалитись власними здобутками, скаржитись і нарікати.