Кардинал Паролін про завдання і виклики Папської дипломатії (2)

Попереднього разу ми розпочали ознайомлення з доповіддю кардинала П’єтро Пароліна, Державного Секретаря Святого Престолу, присвяченою завданням, які стоять перед дипломатичною службою Апостольської Столиці в так званому пост-глобальному суспільстві. Очільник ватиканської дипломатії звертає увагу на те, що сучасний контекст, зокрема, виявляє радше зростання нерівності, ніж поглиблене єднання, як це могло здаватися в рамках процесів, пов’язаних із глобалізацією.

Таким чином, можна сказати, що не існує таких ситуацій, які одночасно цікавлять усіх, як ми звикли мислити в контексті глобалізації. Навпаки, міжнародне життя покликане шукати відповіді на труднощі, пов’язані із слабким або й відсутнім управлінням, з роздробленістю правил, з очевидною суспільно-економічною прірвою між країнами, з претензіями на автономність з боку народів перед державою, а держав – щодо міжурядових і наднаціональних форм інтеграції, з асиметричними формами конфліктів, пов’язаних із боротьбою з тероризмом.

На все це пост-глобальний контекст породжує різноманітні відповіді, які, іноді, настільки незгідні між собою, що спонукають, радше, до бездіяльності, одностороннього підходу чи до призвичаєння, яке знечулює дух і стає на заваді пошукам новизни. І тоді, наприклад, перед обличчям збройних конфліктів дипломати ведуть переговори, не залучивши всіх сторін, цивільне населення позбавлене захисту, лікарні стають військовими цілями, численні воюючі сторони повертають нас в епоху війн найманців, а в контексті нестачі води й продовольства бачимо вільний обіг будь-якої зброї.

В цій ситуації також і дипломатія зазнає деяких змін: односторонність в переговорах стає виключним шуканням інтересів, відмінним від того, що є предметом переговорів, бездіяльність виправдовує пасивність компетентних міжнародних інституцій, знечулення сумлінь породжує байдужість і призвичаєність, які легко вкорінюються у найвищих кабінетах.

Отож, виникає запитання щодо ефективності засобів, запропонованих міжнародним правом, в рамках яких і вибудовується дипломатична діяльність, як також оцінюється дотримання міжнародної законності. На ці запитання існують різні відповіді, але всі вони мають спільний знаменник: встановилася нова парадигма міжнародних стосунків, яка, насамперед, бачить кожну державу головним діячом та суперником щодо інших, чи то держав, чи наддержавних утворень. Внаслідок цього можливості втручання у пост-глобальному контексті обмежуються лише усвідомленням небезпек і проблем, за яким, однак, не слідує бажання діяти шляхом спільних дій, здатних подолати загрози чи вирішити проблеми.

Нестача відповідного управління стає очевидною не лише в бездіяльності перед обличчям конфліктів, але також і в тому, що стосується захисту прав людини, у сповільненні міжнародного правосуддя. Також і в рамках співпраці, необхідної перед обличчям таких явищ, як міграція, недостатній розвиток чи знищення довкілля, залишився простір лише для реагування на надзвичайні ситуації. Це, без сумніву, є потрібним, але не передбачає програми дій, що стосуються майбутнього людського роду.

Кардинал Паролін зазначив, що прикладів такої непередбачливості можна навести чимало й наводить дві думки, запропоновані Папою Франциском, які однаково стосуються дійсності в різних частинах нашого роздробленого світу. Перша має на увазі стратегії приборкання тероризму: односторонній підхід припиняється лише тоді, коли хтось був безпосередньо і трагічно втягнений у цю проблему, в той час, як зрозуміло, що спільне бачення може покласти край цьому дестабілізуючому факторові.

Другий приклад стосується способу реагування на гуманітарні катастрофи, пов’язані із переміщенням людей: не зважаючи на увагу, яка присвячена кліматичним змінам, ще досі бракує визнання того факту, що вже незабаром більшість мігрантів становитимуть так звані «кліматичні мігранти». В обидвох випадках, переважає лише тривожне очікування, коли ці явища стануть дійсністю, щоб пізніше реагувати на них в контексті надзвичайного стану.