«Боже ім’я – Милосердя» (12)

Шостий розділ книги «Боже ім’я – Милосердя», що є записом розмови з Папою Франциском італійського журналіста Андреа Торніеллі, яку ми перечитуємо в наших недільних передачах, має назву «Пастирі, а не книжники».

Слухати:

Роздумуючи над тим, що коли якась людина починає усвідомлювати недугу своєї душі, відчуваючи спонуки серця до визнання гріха, Святіший Отець підкреслив, що така особа потребує знайти відчинені двері. «Вона повинна отримати допомогу, а не бути відкиненою чи затриманою на узбіччі. Іноді виникає загроза, – зауважив він, – що християни, опановані психологією книжників, можуть погасити те, що Святий Дух запалює в серцях грішника, того, хто стоїть на порозі чи когось, хто починає відчувати ностальгію за Богом».

Далі Папа звертає увагу на ще одне наставлення книжників, яке полягає у формальному дотриманні закону, «за яким приховуються глибокі рани». Ісус вживає дуже суворі слова, говорячи про таких людей, Він називає їх «побіленими гробами». Це були люди, які жили прив’язанням до закону, але занедбуючи любов. Для того, щоб зрозуміти, чим є Церква і якою вона не повинна ніколи бути, Наступник святого Петра заохотив перечитати 23 главу Євангелії від святого Матея.

«Там описане наставлення тих, які в’яжуть тяжкі тягарі й кладуть людям на плечі; самі ж і пальцем своїм рушити не хочуть; це ті, які люблять перші місця, які хочуть, щоб їх звали учителями. Початком такої поведінки є зменшення подиву перед обличчям спасіння, яке тобі було дароване, – зауважив Папа. – Коли хтось почувається дещо впевненіше, то починає присвоювати собі повноваження, які належать не йому, а Господеві. Подив починає занепадати, і саме це лежить в основі клерикалізму чи наставлення тих, які почуваються чистими. Тоді починає переважати формальне виконування правил та прив’язаність до власних ментальних схем».

За словами Святішого Отця, ключовим поняттям у цій ситуації є занепад здатності захоплюватися, коли людина починає вірити, що може сама все досягнути. І коли це трапляється, наприклад, з священнослужителем, то він починає вірити, що є відокремленим від Божого люду і панує над доктриною…

«Іноді ловлю себе на думці, що деяким надто суворим людям було би корисним посковзнутися, бо тоді, визнавши себе грішниками, вони б зустріли Ісуса, – сказав Папа. – Мені спадають на думку слова Слуги Божого Івана Павла І, який під час однієї загальної аудієнції у середу сказав: “Господь дуже любить покору, так що іноді допускає, що ми чинимо великі гріхи. Чому? Тому що ті, які скоїли оті гріхи, після розкаяння стають смиренними. Адже бажання вірити, що я є кращим від ангелів зникає, коли знаю, що вчинив великі занедбання”.

Кілька днів після того, при іншій нагоді, – вів далі Святіший Отець, – той самий Папа Лучані пригадав про те, як святий Франциск Сальський говорив про “наші дорогі недосконалості”: Бог не сприймає порушення, бо вони є порушеннями. Але, з іншого боку, Він, деякою мірою, любить їх, тому що вони дають Йому нагоду виявити Своє милосердя, а нам – залишатися покірними та розуміти й співстраждати з помилками ближнього».

«Ви часто говорите про приклади і наставлення замкненості. Що саме віддаляє людей від Церкви?» – запитував журналіст співрозмовника, на що Папа відповів, наводячи приклади з душпастирської практики.

Перший з них стосувався випадку, коли одна аргентинська жінка звернулася до церковного трибуналу, щоб розпочати процес визнання недійсності подружжя. Священик, який її приймав, підтвердив, що причини є обґрунтованими і що можна буде без проблем провести процес. Але перша річ, з якої він розпочав розмову з нею, була вимога заплатити значну суму грошей. Вона згіршилася цим та відійшла від Церкви.

Інша ситуація, про яку розповів Папа, трапилася в тому самому місті: у лікарні кілька днів після народження померло немовля, а священик не дозволив батькам під час похорону внести домовину до церкви, мовляв, дитина не була охрищеною. «Коли люди зустрічаються з такими випадками, в яких переважає корисливість чи брак милосердя або закритість, то згіршуються», – сказав він.