Шлю молитву до небес… Покликання і подвиг Митрополита Андрея (1)

«Ці наші брати й сестри є відомими представниками величезної кількості анонімних героїв – чоловіків і жінок, одружених і неодружених, священиків і богопосвячених осіб, молодих і старших – які протягом двадцятого сторіччя, "сторіччя мучеників", протистояли переслідуванню, насильству, смерті, щоб тільки не відректись від своєї віри. Як при цьому не згадати далекоглядну й ґрунтовну пастирську діяльність Слуги Божого, митрополита Андрея Шептицького, справа беатифікації якого ведеться і сподіваємось одного дня побачити його у славі Святих? Треба зробити належне посилання на його героїчну апостольську діяльність, щоб зрозуміти по-людському незрозумілу живучість Української греко-католицької Церкви в темні роки переслідувань»,

– це слова святого Івана Павла ІІ, сказані під час Божественної Літургії у Львові 27 червня 2001 року, коли відбулася беатифікація блаженної Йосафати Гордашевскої, блаженного Омеляна Ковча, блаженного Теодора Ромжі, блаженного Миколая Чарнецького та сподвижників.

Побажання Папи Івана Павла ІІ наближається до сповнення після нещодавнього рішення Святішого Отця Франциска про затвердження декрету Конгрегації в справах святих щодо визнання геройськості чеснот Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Цим актом завершився процес земного дослідження його життя, праці, подвигів та служіння. Тепер для прослави потрібне втручання неба – визнання чуда за заступництвом кандидата на беатифікацію.

Роман Марія Олександр граф Шептицький народився у Прилбичах (сьогодні – Яворівський р-н Львівської області) півтора століття тому – 29 липня 1865 року. (Кілька тижнів тому відбувалися урочисті святкування 150-річчя його народження, і саме з цієї нагоди в УГКЦ проголошено Рік Шептицького). Він походив із одного з видатних аристократичних родів Галицької Русі, з якого протягом століть вийшло кілька унійних єпископів, хоча з бігом часу він полонізувався та перейшов на латинський обряд.

Однак, Шептицькі мешкали на теренах, переважно заселених українцями, у їхньому дворі в Прилбичах службу виконували, в основному, українці, а в домі зберігалися численні пам’ятки, пов’язані зі східним обрядом. Роман з дитинства знав українську мову та літургію двох обрядів, хоча Хрищення, перше Святе Причастя та Миропомазання прийняв, очевидно, в латинському.

Думка про те, що Роман міг би стати греко-католицьким священиком зродилася ще раніше і вперше прозвучала ще три роки перед його народженням. Висловив її, як не дивно, батько, який довідавшись пізніше про покликання сина, довго чинив йому перешкоди. Ось як про це згадувала Софія Шептицька з роду Фредро, мати майбутнього митрополита:

«Це трапилося взимку 1862 року. Ми ввечері поверталися з далекої прогулянки санками і розмовляли про очікувану першу дитину. Пам’ятаю, як мій чоловік сказав: “Якщо матиму кілька синів, то хотів би, щоб один з них став унійним священиком. Для того, щоби ставши єпископом, зреформував руське духовенство”. Надломленим сльозами голосом я відповіла: “Я ж саме через це заборонила би йому стати священиком, доки не довідалась би, що він хоче стати ченцем, щоби бути впевненою у тому, що на його покликання не мають жодного впливу сподівання якихось достоїнств”.

У 1874 році, – читаємо далі у спогадах матері, – Роман на початку дев’ятого року життя вперше сказав мені, що хоче стати священиком. Коли 1881 року в ширшому колі знайомих і друзів заторкувано питання майбутнього молодих учасників тієї зустрічі, 16-річний Роман сказав: “Я якщо і стану священиком, то лише унійним”. А пізніше звірився своєму другові: “Зупинюся на василіянах”. “Отож, мамо, я вирішив стати василіянином. Напишу до батька і вступаю до новіціату”, – немов грім вдарили мене ці його слова через два роки», – написала у своїх спогадах Софія Шептицька…