Повчання Папи Франциска – компас для вихователів (53)

«Якщо приймаємо Боже Слово, то будемо мати впевненість у тому, що навіть те, що може сьогодні здаватись поразкою, може бути шляхом спасіння», – пише кардинал Берґольйо (теперішній Папа Франциск) у книжці «Виховувати: вимога і захоплення. Виклики для вихователів-християн», в яку входить цикл конференцій про християнське виховання, які він провів у столиці Аргентини, коли ще був архиєпископом-митрополитом Буенос-Айреса.

«У цьому полягає різниця між драмою і трагедією? – запитує він. – Якщо у випадку трагедії доля неминуче тягне людські починання до катастрофи  і будь-яка спроба зупинити її тільки пришвидшує обов’язковий кінець, то у випадку драми навпаки, життя і смерть, добро і зло, тріумф і поразка існують як можливі альтернативи. Це не має нічого спільного із сліпим оптимізмом чи трагічним песимізмом, бо на цьому болісному перехресті можемо відшукати приховані знаки Божої присутності, принаймні як шанс, як запрошення  до переміни та дії... і також як обітниця. Ці слова можуть мати драматичний відтінок, але вони не будуть трагічними».

Кардинал Берґольйо вказує, що не йдеться про штучні, театральні жести, але про переконання, що у найважчі хвилини нас підтримує Божа ласка, а ми приймаємо власну відповідальність і як члени християнської спільноти, і як людські істоти.

Що ж можна сказати про християнську віру в цей вирішальний момент, займаючи своє місце на вузькому шляху до свободи, без заздалегідь призначеного успіху чи невдачі в наших людських починаннях? Відповідаючи на це запитання архиєпископ-митрополит Буенос-Айресу повів своїх слухачів подорожжю у часі, повернувшись приблизно 1600 років назад, до четвертого сторіччя, останніх років Римської імперії, а саме до святого Августина, єпископа Гіппону (сучасну місто Аннаба в Алжирі).

Все те, що знав святий Августин, (і не тільки він, але і його батько, дід та дуже багато поколінь перед ним) буквально розвалювалось. Варвари підходили до самих границь Римської імперії, був пограбований навіть і сам Рим. Як людину, виховану на грецькій та римській культурі, його тривожив занепад знаної йому цивілізації. А як християнин він перебував у нелегкій ситуації людини, що вірить у надію на Боже Царство, яке протягом довшого часі ідентифікувалось з християнізованою імперією, не заплющуючи очей на те, що було неминучим з історичної точки зору. Як єпископ, він відчував обов'язок допомогти своїм вірним – і також усьому християнству – прийняти цю катастрофу, не втрачаючи віри, навпаки, виходячи із випробувань з кращим зрозумінням спасенного таїнства та зміцненим довір’ям до Господа.

У той час, святий Августин, що був людиною, яка перед своїм навернення знала, що таке невірство та матеріалізм, знайшов ключ, щоб надати форми своєї надії, виклавши свою філософсько-історичну концепцію  у творі, що латинською мовою має назву «De civitate Dei». За традицією цю назву перекладають як «Про град Божий», чи «Про місто Боже» хоча можна було б перекласти і як "Про Боже Суспільство", або ж "Про Державу Божу", "Про Спільноту Божу", тощо. У трактаті ідеться не про місто-поліс, не про спільноту політичну, але духовну – про вселенську спільноту людей, що вірять у Бога. Реальним прообразом такої спільності для Августина була вже наявна на той час вселенська християнська спільнота –  Церква.