«Хто вірує – той ніколи не самотній». Читання з енцикліки про віру (15)

Третя частина енцикліки «Lumen Fidei» присвячена темі передавання віри й розпочинається з роздумів про Церкву, як про «Матір нашої віри». Насамперед, Папа вказує на те, що «той, хто відкрився на Божу любов, вислухав Його голос та отримав Його світло, не може затримувати цей дар лише для себе», а «будучи слуханням та баченням», віра передається «як слово і як світло». Отримане слово стає відповіддю у свідченні, і «таким чином відлунює для інших, заохочуючи їх увірувати», а Христове світло сяє «на обличчі християн», дійшовши таким чином і до нас, «щоб і ми могли брати участь в цьому баченні і відображати іншим Його світло». «Віра передається, так би мовити, у формі контакту, від особи до особи, немов полум’я, яке запалює інше полум’я» (п. 37).

У цьому контексті Святіший Отець зауважує, що оскільки віра народжується з зустрічі, то потребує бути переданою через століття, бо Ісусове обличчя приходить до нас «через безперервний ланцюг свідчень». «Яким чином це стає можливим? Як бути впевненими у тому, що через століття ми досягли до істинного Ісуса?», – запитує автор, вказуючи на те, що така впевненість неможлива, якщо брати за точку відліку індивідуальне «я», що прагне віднайти у собі самому надійність свого пізнання.

Але оскільки «це не єдиний спосіб пізнання», а людина «завжди живе у взаєминах», то її пізнання, мова, як засіб інтерпретування дійсності, приходять до неї через інших, починаючи від батьків. Таким чином, «минуле віри, того акту любові Ісуса, що породив у світі нове життя, досягає нас через пам’ять інших людей, свідків, зберігшись живим у тому єдиному носієві пам’яті, яким є Церква. Церква – це матір, яка навчає нас говорити мовою віри» (п. 38).

«Вірити самому неможливо. Віра не є виключно індивідуальним рішенням, яке відбувається в нутрі віруючого, не є ізольованими взаєминами між “я” віруючого та божественним “Ти”, між автономною особою та Богом. По своїй природі вона відкривається на “ми”, завжди здійснюється у сопричасті Церкви», – пише далі Папа, підкреслюючи, що «вірити» є відповіддю на запрошення, на слово, яке слід почути і яке не виходить від мене. «Ось чому той, хто вірує, ніколи не є самотнім, і чому віра намагається поширюватися, запрошувати інших до своєї радості» (п. 39).