Папи миру. Спадщина святих Івана ХХІІІ й Івана Павла ІІ та Папа Франциск (27)

Хоч Івана Павла ІІ підвело здоров’я та роки, переносячи невимовні випробування, кожну краплину своєї енергії, що залишалася, він присвятив протистоянню американської інтервенції до Іраку. Був 2003 рік, а міжнародна панорама неспинно змінювалася у світлі терористичних актів 11 вересня 2001 року. Однак, слід сказати кілька слів про першу війну в Перській затоці в світлі стосунків між Ватиканом та США.

Згадані взаємини були неоднозначними вже від XVIII століття, а повноцінні дипломатичні стосунки встановлено щойно за понтифікату Папи Войнтили у 1984 році. Між тодішнім Президентом США, ірландського походження та консервативного наставлення, та Іваном Павлом ІІ заіснувало глибоке порозуміння, так що журналісти навіть почали говорити про «священний союз» між ними у контексті протистояння з СРСР. Однак, у контексті першої кризи у Перській затоці згадані стосунки, формально залишаючись добрими, набрали зовсім іншого характеру.

Якщо після падіння Берлінської стіни Іван Павло ІІ сподівався, що прийшов час послаблення міжнародної напруженості, інвазія в Кувейті та війна з Іраком, яка стала її наслідком, хоч і відбувалася в рамках резолюцій ООН, стала, однак, першим програним випробуванням для тих, які були заангажовані в будування миру. Коли 2 серпня 1990 року Саддам Хусейн анексував Кувейт, Папа відчув загрозу не лише для стабільності в регіоні, але й на глобальному рівні, зважаючи на великі інтереси, які стояли на карті з огляду на багаті природні ресурси. Він відповів першим із численних закликів, якими була позначена перша війна у Перській затоці.

Під час молитви «Ангел Господній» 26 серпня Іван Павло ІІ закликав молитися за мир в Перській затоці, де всі стали свідками «великого порушення міжнародного права й Хартії ООН, як також моральних принципів, які повинні керувати взаєминами між народами». Особливу стурбованість викликало те, що «недовіра одних до одних зростає, а міжнародний порядок, збудований ціною величезних зусиль та жертв численних людських життів, перебуває під загрозою». Глава Католицької Церкви закликав шукати «справедливі розв’язки для існуючих проблем» шляхом «конструктивного діалогу».

Протягом осені, коли напруга зростала, а коаліція західних та арабських держав збирала сили для інтервенції під егідою ООН, Іван Павло ІІ виголосив дюжину прилюдних і приватних закликів на користь мирного подолання конфлікту. Перед 15 січня 1991 року, датою ультиматуму поставленого Іраку, Папа чинив відчайдушні спроби зупинити майбутню війну. У різдвяному посланні «Римові і світові» він наголошував, що «війна – це авантюра, яка не має вороття».

Іван Павло ІІ засудив анексію Кувейту з огляду на порушення принципів ООН, які, згідно з його сподіваннями, остаточно утвердилися. Але з наближенням дати ультиматуму, прийшло усвідомлення, що сама ООН може стати засобом в руках впливових сил для досягнення хоч і справедливих цілей, тобто, захисту народу, що зазнав нападу, однак, не вичерпавши до кінця ненасильницьких способів. Отож, протягом двох тижнів, що залишалися, Папа помножив зусилля на користь миру.

На початку січня він написав відповідний заклик до європейських міністрів закордонних справ, зібраних у Люксембурзі, заохочуючи шукати розв’язку шляхом переговорів, оскільки «наслідків збройного конфлікту неможливо передбачити, але, без сумніву, вони будуть жахливими». А 11 січня він надіслав послання до Генерального Секретаря ООН, підтримуючи його переговорну місію в Багдаді, а 15 січня звернувся безпосередньо до Саддама Хусейна та Джорджа Буша. Іракського президента він закликав до «великодушного жесту», який принесе лише «честь перед обличчям любої країни, регіоном та всім світом», ставши «великим історичним кроком вперед», а звертаючись до президента США, наголошував, «що дуже малоймовірно, що війна може принести адекватне розв’язання міжнародним проблемам». Наступного дня, 16 січня, Іван Павло ІІ вчинив останню спробу, безпосередньо зателефонувавши до Білого Дому. Але не був почутий. Тієї ж ночі союзники розпочали операцію «Буря в пустелі».

Протягом тривання конфлікту, не зважаючи на те, що не був почутим, Іван Павло ІІ виголосив ще 25 закликів на користь справедливого миру у Перські затоці. Він також усвідомлював, що навіть після короткотривалої збройної операції потрібно буде чимало зусиль і часу для примирення у регіоні.

Святий Папа, вірний місії, яку на його думку повинна була виконувати Церква в міжнародній політиці, намагався призивати керівників держав захищати міжнародне право та моральні принципи, на яких воно ґрунтувалося. Він також висловив стурбованість делікатним становищем християнської меншини на Близькому Сході, яка вже зазнавала утисків, а протягом наступного десятиріччя ця ситуація лише погіршилася.

На відміну від взаємин, які існували з президентом Рейганом, адміністрація якого підтримувала постійні контакти з ватиканськими представниками та з Папою, радячись в питаннях міжнародного характеру, для адміністрації Джорджа Буша Глава Католицької Церкви був лише моральним авторитетом, якому слід віддати офіційне признання, але не більше. З іншого боку, Іван Павло ІІ турбувався тим, щоби його заклики до миру не сприймалися як безпідставний пацифізм, але як плід вимог моралі, закоріненої в християнській доктрині.

Відвідуючи 17 лютого 1991 року одну з римських парафій, Єпископ Риму пояснив основи миру для християнина: «Без сумніву, мир справедливий! Ми не є пацифістами і не шукаємо миру будь-якою ціною. Миру справедливого. Миру і справедливості. Мир завжди є плодом справедливості. Але, з іншого боку, він є також плодом милосердя і любові. І без любові неможливо прийти до миру».

На жаль, передбачення Івана Павла ІІ щодо наслідків конфлікту здійснилися, і швидка перемога союзників не привела до остаточного подолання проблем… Над ХХІ сторіччям нависла чергова хмара ідеологічного конфлікту – загроза вибуху ненависті між мусульманами та християнами…

За матеріалами: Fabrizio Nina, Gasparroni Fausto, “I papi della pace. L'eredità dei santi Roncalli e Wojtyla per papa Francesco”, Rizzioli 2014.