«Хто вірує – той ніколи не самотній». Читання з енцикліки про віру (11)

Другий розділ енцикліки про віру «Lumen Fidei», працю над якою розпочинав Папа Венедикт XVI, а завершив Папа Франциск, розпочинається роздумами над взаєминами між вірою та істиною. Отож, чи може християнська віра послужити спільному добру в справі вірного розуміння істини? Для цього слід замислитися над знанням, притаманним вірі.

Святий апостол Павло у посланні до Римлян пише: «Вірується серцем». У Біблії слово «серце» вказує на центр людини, в якому перетинаються всі її виміри: тіло й дух, внутрішній світ і відкритість на інших, розум, прагнення і почуття. Отож, це місце, «де ми відкриваємося на істину та на любов, які доторкаються до нас, перемінюючи нас до глибини». Отож, «віра перемінює цілу особу», якщо вона «відкривається на любов». І саме в цьому «перехресті віри з любов’ю» можемо зрозуміти «знання, притаманне вірі»: «Віра знає, тому що пов’язана з любов’ю, тому що сама ж любов несе світло. Розуміння віри народжується тоді, коли отримуємо велику Божу любов, яка перемінює нас зсередини і дає нам нові очі, щоби бачити дійсність» (п. 26).

Далі Папа наводить слова філософа Людвіґа Відґенштайна, який пояснив зв’язок між вірою та впевненістю порівнянням поняття «вірувати» з досвідом закоханості в розумінні чогось суб’єктивного. Для сучасної люди питання любові здається чимось, що не має жодного стосунку до питання істинності, її вважають пов’язаною виключно зі світом непостійних почуттів.

«Але чи це дійсно адекватний опис любові?» – запитує Святіший Отець, вказуючи на те, що любов не можна применшувати до почуття, яке приходить і відходить. Воно дійсно заторкує нашу чуттєву сферу, але для того, «щоби відкрити її на люблену особу та розпочати шлях, яким є вихід із замкненості у власному “я” назустріч іншій особі, щоб будувати тривалі стосунки, любов прямує до єднання з любленою особою». Й у цьому значенні об’являється те, що любов потребує істини, бо лише ґрунтуючись на правді вона може тривати. Без неї вона віддана на поталу мінливих почуттів та не перетриває пробу часом.

«Але якщо любов потребує істини, то також істина потребує любові», – читаємо далі. Адже без любові правда стає холодною, знеособленою, гнітючою. Ми ж шукаємо істину, яка надає сенсу нашим крокам, і вона просвітлює нас тоді, коли ми заторкнуті любов’ю. «Хто любить, той розуміє, що любов є досвідом істини, що вона відкриває наші очі для того, щоб по-новому бачити всю дійсність, у єдності з любленою особою» (п. 27).

Підсумовуючи, Папа вказує на те, що це відкриття любові, як джерела пізнання, знаходить вираження у біблійному понятті віри. Досвідчуючи любов, з якою Бог вибрав його і сформував як народ, Ізраїль приходить до розуміння єдності божественного задуму, від початку до сповнення. Невипадково у Біблії «істина та вірність крокують поруч»: Істинний Бог – це Бог вірний, Який дотримується Своїх обітниць (п. 28).