Папи миру. Спадщина святих Івана ХХІІІ й Івана Павла ІІ та Папа Франциск (26)

Похилий віком, виснажений хворобами та обтяжений двадцяти п’ятьма роками виснажливого Петрового служіння, святий Іван Павло ІІ вступав у свою останню битву, можливо – найбільшу, проти війни. І з неї, не зважаючи на свої зусилля, вийшов переможеним. Однак, зраджений здоров’ям і роками переносячи невимовні випробування, кожну краплину своєї енергії, що залишалася, Папа присвятив протистоянню американської інтервенції до Іраку. Був 2003 рік, а міжнародна панорама неспинно змінювалася у світлі терористичних актів 11 вересня 2001 року.

В цей час американські війська вже здійснювали спецоперацію в Афганістані, шукаючи Осаму бін-Ладена, вважаючи його організатором терактів проти хмарочосів у Нью-Йорку. Але для тодішньої американської адміністрації залишалася нерозв’язаною ситуація в Іраку.

До катастрофічних наслідків для Іраку війни у Перській затоці, викликаної окупацією Кувейту, під час якої було практично знищено нафтовидобувну промисловість країни, додалися економічні санкції та контрибуції. Це привело до зубожіння населення, що викликало ненависть й антизахідне наставлення та до бажання помсти з боку Саддама Хусейна, який постановив очолити антивашингтонський рух у близькосхідному регіоні, розмахуючи пугалом зброї масового знищення. Диктатор почав чинити перешкоди інспекціям ООН, які були призначені за наслідками війни у Перській затоці.

Для оточення обраного 2001 року американського президента Буша-молодшого питання, пов’язані із Саддамом Хусейном були серед пріоритетних. У світлі трагічних подій 11 вересня 2001 року, виступаючи наступного року у військовій академії у West Point, президент переступив через поняття «справедливої війни», запропонувавши доктрину «превентивної війни», необхідної, а навіть, морально справедливої, якщо йдеться про країну, яка несе серйозну загрозу міжнародній безпеці, для того, щоб усунути загрозу ще перед тим, як вона завдасть удару.

Приготування сприятливої громадської думки продовжилося опрацюванням списку загрозливих країн, мовляв, слід запобігти тому, щоб вони, спонсоруючи так званий міжнародний тероризм або придбавши зброю масового знищення, несли загрозу світові. США позиціонували себе, як захисники права на законну оборону всього Заходу перед обличчям радикалізму та тероризму з релігійним підґрунтям.

У лютому 2003 року Держсекретар США, виступаючи перед Асамблеєю ООН, представив дані розвідки, згідно з якими іракський диктатор мав принаймні 16 тисяч боєголовок з біологічною та хімічною зброєю, випробовуваною на засуджених до страти в’язнях. Були представлені супутникові фото, на яких були зображені склади забороненої зброї. Крім того, очільник американської дипломатії представив флакон з речовиною, один грам якої, за його словами, міг спричинити масові ураження.

Проти планів США повалити Саддама Хусейна шляхом військової інтервенції виступила Франція, член Ради Безпеки ООН, не маючи переконаності в тому, що розгортання чергового збройного конфлікту може принести позитивні наслідки. Міністр закордонних справ навіть зустрічався з Папою Іваном Павлом ІІ та відповідальним за стосунки з державами архиєпископом Жаном-Луї Тораном, які висловили стурбованість з приводу загострення ситуації.

Рішучість Франції, яка вбачала загрозу зростання нестабільності в близькосхідному регіоні, вибуху фундаменталістського ісламізму й посилення протистояння між суннітами та шиїтами, спонукала США здійснити інтервенцію без мандату Ради Безпеки, за підтримки коаліції союзників, очолюваної Великобританією.

Не зважаючи на масові протести, 20 березня 2003 року понад 250 тисяч солдатів, у більшості американських, розпочали інтервенцію. Технічна перевага союзників була настільки значною, що через три тижні війська увійшли до столиці Багдаду, а 1 травня Джордж Буш заявив про завершення операції. Але дійсність виявилася іншою: війна, яку позиціонували, як блискавичну, перетворилася у затяжний конфлікт, відгомін якого відчувається до сьогодні.

Святий Іван Павло ІІ до останнього закликав до діалогу, не втрачаючи надії, використовуючи найменшу нагоду промовити до відповідальних за долі народу... А його голос, хоч і не був почутий та вислуханий, не був, однак даремним...

________________________

За матеріалами: Fabrizio Nina, Gasparroni Fausto, “I papi della pace. L'eredità dei santi Roncalli e Wojtyla per papa Francesco”, Rizzioli 2014.