Папи миру. Спадщина святих Івана ХХІІІ й Івана Павла ІІ та Папа Франциск (21)

Наприкінці ХХ століття святий Іван Павло з оновленим довір’ям споглядав на Європу, яка стала свідком відновлення єдності між двома Німеччинами, руху «Солідарність» у Польщі, мирного «розлучення» між Чехією та Словаччиною. Але ще перед тим, як стали видимими негативні наслідки нових економічних та панівних культурних моделей, сподівання Папи почали зазнавати розчарувань під час процесу розпаду Югославії. Зовсім незвично для Ватиканської дипломатії, яка завжди обережна у прийнятті рішень, 13 січня 1992 року Святий Престол, ще перед тим, як це зробив Європейський Союз, визнав незалежність від Белграду, проголошену урядами Хорватії та Словенії.

Несподіваний крок викликав негайну критику, звинувативши Ватикан у безпосередній участі в конфлікті між сторонами. Для Апостольської Столиці поворотним моментом стала атака федеральної армії, більшість у якій становили серби, на хорватський Вуковар, що на кордоні із Сербією. З цього моменту Ватикан розпочав виснажливу працю, яку не припиняв протягом усіх найделікатніших етапів балканської кризи, щоб захистити найвразливіші групи, випрацювавши абсолютно інноваційний підхід, окреслений концепцією «гуманітарної інтервенції».

Однак, для Апостольської Столиці не було легко зберігати рівновагу. Після того, як Святий Престол визнав Хорватію і Словенію, сербський православний патріарх заявив, що, мовляв «початок конфлікту в Югославії та на Балканах, і не тільки в цьому регіоні, пов’язаний із наполегливістю, з якою Римська Церква вважає Балкани, населені в основному православними народами, місійною територією». Це були серйозні обвинувачення, які показували, наскільки ватиканські рішення були податливими для такої інтерпретації.

Тим часом, у квітні 1992 року, коли світ лишень стояв осторонь і спостерігав, розпочалася облога та безжалісні бомбардування Сараєво, столиці Боснії і Герцеговини. «Блакитні берети ООН» прибули сюди для того, щоб втримати аеропорт та зберегти повітряний коридор для доставки гуманітарної допомоги аж 29 червня. Облога тривала понад 1000 днів. Жах та відчай опанували місто, яке до цього часу було символом співжиття між трьома великими монотеїстичними релігіями, де мінарет здіймався у небо поряд із католицькою дзвіницею, де синагога стояла по сусідству із православною святинею. Тепер воно стало емблемою етнічних чисток та нескінченного болю.

Сараєво стало об’єктом постійних відважних і наполегливих закликів Папи. Але самих закликів вже було замало. Необхідно було зупинити спіраль насильства. Іван Павло ІІ переконався, що з метою захисту цивільного населення, яке стало жертвою агресора, є необхідною, а навіть – обов’язковою гуманітарна інтервенція. Адже існує право застосування сили, якщо той, хто зазнав нападу, нездатний оборонятися й отримувати гуманітарну допомогу. Таким чином, на фоні мовчанки світових урядів, Іван Павло ІІ заангажував Апостольську Столицю в пояснювання цього права-обов’язку гуманітарного втручання, про яке до цього часу згадували лише деякі організації, такі як «Лікарі без кордонів».

У серпні 1992 року Папу, який перебував у літній резиденції в Кастель Ґандольфо, досягли жахливі новини. У колишнього Краківського архиєпископа, свідка жахіть другої світової війни, яка розпочалася власне із агресії на його батьківщину, кров холонула в жилах, коли він читав про вбивства, створення справжніх концтаборів, жорстоке трактування жінок і дітей, про катування священиків, ченців та черниць, знищення храмів, лікарень та шкіл, депортацію цілих громад. Те, про що говорили міжнародні гуманітарні організації та преса, підтверджувалося і внутрішніми каналами. Загребський архиєпископ кардинал Франьо Кухаріч надіслав рапорт про існування таборів, у яких утримувалися, серед інших, пропавші безвісти священики й монахині.

Того літа 1992 року Іван Павло ІІ перебував у літній резиденції на тритижневому післяопераційному відпочинку після хірургічного втручання. Стан його здоров’я погіршувався, вчиняючи дедалі важчим сповнення Петрового служіння. Але слабкий тілом, він залишався сильним духом, шукаючи способів зупинити «найбільший скандал перед очима людства у серці Європі».

________________________

За матеріалами: Fabrizio Nina, Gasparroni Fausto, “I papi della pace. L'eredità dei santi Roncalli e Wojtyla per papa Francesco”, Rizzioli 2014.