Папи миру. Спадщина святих Івана ХХІІІ й Івана Павла ІІ та Папа Франциск (19)

Міжрелігійна зустріч в Ассізі, що відбулася 27 жовтня 1986 р., з ініціативи святого Івана Павла ІІ, стала немовби відкриттям великого будівельного майданчика, в якому слід невтомно, день-за-днем, разом з усіма людьми доброї волі будувати мир. Очевидність і незамінність цього завдання вже через кілька років підтвердила так звана Балканська криза з її жахливими актами масового знищення. Гострий конфлікт, який виник у серці Європи, глибоко заторкнув також релігійну свідомість втягнених у нього народів.

Війна, яка вибухнула в колишній Югославії – федерації країн, відмінних між собою з огляду на етноси, мови та віровизнання, в якій у 1991 році розпочався болісний процес розпаду – показала міжнародній спільноті, що протягом довгого періоду часу залишалася глухою й неготовою сприйняти загрозливість кризи, повноту безумства збройного протистояння та сліпої ненависті.

Протягом кількох місяців Балкани перетворилися у темну безодню, яка на довгі п’ять років перемінила територію, до цього часу відносно стабільну, у прірву, позбавлену людяності та опановану помстою і насильством. Уряд Йосифа Броз Тіто, який намагався поставити Югославію серед нейтральних країн, не піддаючись повністю на московську сов’єтизацію, але широко вдаючись до методів придушування незгоди та стримування внутрішніх націоналістичних поривів, не зміг передбачити таких руйнівних наслідків. Опрацювання засобів, здатних привернути увагу світу до балканської трагедії, коштували чималих зусиль і для Апостольської Столиці.

Після падіння Берлінської стіни 9 листопада 1989 року та подальшого розпаду Радянського Союзу, у світі розпочалися швидкі зміни. Новий міжнародний порядок формували протилежні спонуки, притаманні для світанку глобалізації: покликання до взаємозалежності та загострення відчуття власної ідентичності. Католицизм отримав шанс запропонувати світові програму мирного співжиття, справедливості між народами, глибокої пошани людської гідності, або ж втратити контакт із світом.

У цьому контексті швидких змін допомогою для святого Івана Павла ІІ стало притаманне церковному вченню бачення міжнародної спільноти, як «сім’ї народів», де існує також «міжнародне спільне добро». Тож невипадково, що у першу річницю свого понтифікату Папа Войтила відвідав осідок ООН в Нью-Йорку, щоби повторити заклик свого попередника Павла VI, виголошений там же 1965 року: «Нехай ніколи більше не буде війни!». Йдучи слідами першого Папи, який відвідав осідок ООН, святий Іван Павло ІІ своїм візитом також намагався підтримати «моральну силу» та головну роль цього органу у подоланні існуючих та можливих конфліктів. У своїй промові, зосередженій на Загальній декларації прав людини, він висловив побажання, аби «ООН завжди залишалася найвищим форумом миру та справедливості, справжнім осідком свободи народів і людей в їхньому прагненні до кращого майбутнього».

Невипадково, що в соціальній енцикліці «Centesimus Annus», одному з головних документів свого понтифікату, святий Іван Павло ІІ присвятив багато місця саме цим питанням. Приурочена 100-річчю «Rerum Novarum» Папи Лева ХІІІ, «Centesimus Annus» аналізує напружені соціальні питання ХХ століття, передчуваючи, що згадана річниця збігається із переломним моментом в історії людства. Пишучи про мир, Іван Павло ІІ зауважував, що «дійсно, від 1945 року на європейському континенті зброя змовкла, але слід пам’ятати, що справжній мир ніколи не є результатом військової перемоги, але включає подолання причин війни та автентичне примирення між народами. Натомість, протягом багатьох років у Європі та в світі існувала ситуація не-війни, а не справжнього миру. Половина континенту потрапила під панування комуністичної диктатури, в той час як інша частина дбала про те, як захищатися від цієї небезпеки».

У цьому контексті Іван Павло ІІ вказує на особливість подій 1989 року, коли впала Берлінська стіна та почався процес розпаду Радянського Союзу: «Здавалося, що європейський правопорядок, який зродився із Другої світової війни, затверджений Ялтинськими угодами, міг бути розхитаний лише іншою війною. Натомість, його подолано ненасильницькою діяльністю людей, які завжди відкидаючи застосування сили, зуміли щоразу знаходити дієві форми для свідчення істини. І це роззброїло ворога, тому що насильство завжди потребує легітимізації шляхом брехні, фальшивого прийняття аспекту захисту права чи відповіді на загрозу з боку інших».

Для Івана Павла ІІ це стало мотивом вдячності Богові за те, «що Він підтримував серця людей у період важкого випробування» і молитви за те, «щоб цей приклад виявився дійсним і для інших місць та обставин».

________________________

За матеріалами: Fabrizio Nina, Gasparroni Fausto, “I papi della pace. L'eredità dei santi Roncalli e Wojtyla per papa Francesco”, Rizzioli 2014.