«Хто вірує – той ніколи не самотній». Читання з енцикліки про віру (2)

Продовжуємо читання з енцикліки Папи Франциска «Lumen Fidei – Світло віри». Як було сказано попереднього разу, словами «Світло віри» передання Церкви окреслює великий дар принесений Ісусом. «Хто вірує, той бачить, бачить за допомогою світла, яке просвічує увесь шлях, тому що приходить до нас від воскреслого Христа, незахідної ранкової зорі», – пише Святіший Отець, додаючи, що коли говоримо про це світло віри, то можемо зустрітися із спротивом багатьох наших сучасників.

У період модернізму виникла думка про те, що «цього світла могло вистачати давнім суспільствам», але воно вже непотрібне людині, «яка стала дорослою, яка пишається своїм розумом та бажає по-новому досліджувати майбутнє». У такому контексті віра виглядала, як щось примарне, що стоїть на заваді розвитку «хоробрості знання».

Німецький філософ Ніцше писав своїй сестрі, що віра потрібна лише для того, щоб шукати «душевного миру та щастя», але якщо бажаєш стати «учнем істини», то потрібно досліджувати. Таким чином, «вірити» протиставлялося «досліджувати». З цього випливає звинувачення на адресу християнства, що воно, мовляв, «применшило важливість людського життя, позбавляючи його новизни та пригоди». У цьому контексті віру було названо примарою світла, що є перешкодою на шляху вільних людей у завтрашній день.

Таке наставлення призвело до того, що віра почала асоціюватися з темрявою. Їй відводилися лише ті місця, які «не могло просвітити світло розуму». «Віру, – пише Папа, – почали розуміти, як стрибок у порожнечу, до якого вдаємося через брак світла, спонукувані сліпими почуттями, або як суб’єктивне світло, яке здатне хіба що розігріти серце, принести приватне утішення, але яке не слід нав’язувати іншим, як об’єктивне і спільне світло, здатне просвітити шлях».

Однак, крок-за-кроком, стало очевидним, що «світло автономного розуму» не може пролити достатньо світла на майбутнє, залишаючи людину «в страху перед невідомим». «Таким чином, – підсумовує Святіший Отець, – людина зреклася пошуків великого світла, великої істини, вдовольняючись малими світелками, які освітлюють лише коротку мить, але нездатні відкрити шлях. Коли бракує світла, усе тьмяніє і неможливо розрізнити добро від зла, шлях, що веде до мети, від позбавленого напрямку ходження по колу (п.3). Тому, існує невідкладна потреба наново відкрити притаманне вірі світло, бо коли гасне її полум’я, то й усі інші світла втрачають свою силу» (п. 4).