Повчання Папи Франциска – компас для вихователів (32)

В одній з наших передач у вівторки, в якій ми знайомимось із книжкою «Виховувати: вимога i захоплення. Виклики для вихователів-християн», в яку входить цикл конференцій про християнське виховання, які кардинал Бергольйо (теперішній Папа Франциск) провів у Буенос-Айресі 1999 року, йшла мова про те, що в недавні часи численним християнам здавалось, що за допомогою історичного компромісу присутність Божого Царства могла зродити реальне, конкретне випередження нового світу. Це мало би бути краще, справедливіше та людяніше суспільство, яке було би першим ескізом того, що очкуємо наприкінці віків. Вірилось, що християни насправді можуть «приспішити» прихід Божого Царства, адже Господь віддав у наші руки можливість доповнити Його діло.

Але справи не пішли таким шляхом... Нереалізована утопія привела до постмодерного розчарування. Як же це погодити з християнською надією, в якій повинні жити християни i виховувати у ній майбутні покоління? Християнська надія, повчає кардинал Бергольйо, не мас нічого спального ні з почуттям поразки та глибокого розчарування, ні з пасивним очікуванням Божого Царства, яке, так би мовити, мало би «впасти з неба».

Що ж пропонуємо нам віра для того, щоб утвердитись у християнській надії Автор вказує, що, насамперед, місцем християнського життя с історія спасіння. В історії нашого життя даємо відповідь Христові, в ній здійснюємо наше покликання. В історії нашого життя воскреслий Христос виходить нам назустріч за допомогою знаків i символів, які ми мусимо пізнати у вірі й дати відповідь у любові. Христос Господь прийде, Він приходить тисячами способів, якi можемо побачити очима віри: це знаки Святих Таїнств i життя християнської громади, це також і кожен прояв спільності та сопричастя між людьми.

Але Він приходить теж i, так би мовити, із зворотного боку — в особі убогого, хворого, відкинутого за борт життя. Христос приходить до нас усіма цими способами i мусимо пам’ятати, що прихід Божого Царства не може відокремитись від цього.

Існує ще один вимір християнської надії, який знаходимо в життєздатності пам’яті. Церква живе пам’яттю про Воскреслого Христа. Вона спирається на історичний шлях у впевненості, що Воскреслий є Розп’ятим. Господь, що приходить, с Тим Самим, який звістив Блаженства, Він Той Самий, що розділив хліб з незліченним натовпом людей, Він – це Той, Хто оздоровлював хворих i прощав грішникам, що сідав разом з ними за стіл. Пам’ятати у вірі про Ісуса з Назарету дає нам можливість в Його спогад «робити те, що Він робив».

До цього приєднується весь вимір пам’яті, бо Христова історія з’єднується з історією людей та народів, які в недосконалий спосіб шукають небесного бенкету, шукають вічної любові.
Отже, християнський досвід розбуджує i надихає духовні сили, які, можливо, присипав попіл минулого, особистого чи спільного, привертає спогад про щасливі хвилини Божої присутності, про призабуте прагнення істини та справедливості, про ті іскри духовно повноти, яку на нашій життєвій дорозі дарувала Божа любов. І також, чому б і нi, спогад про Хрест, про біль, невдачу, щоб перетворити їх, розвіяти гіркоту i образу, відкриваючи можливості знайти глибший сенс нашого життя на землі.

Християнська надія є також запрошенням плекати особисті та суспільні зв’язки, цінувати приязнь та солідарність.