Папи миру. Спадщина святих Івана ХХІІІ й Івана Павла ІІ та Папа Франциск (1)

Уже давно в новинах, які стосуються подій у житті Церкви, так часто не повторювалися вирази «історична подія», «абсолютна новизна», «безпрецедентний факт», як протягом останніх півтора року. Від зречення Венедикта XVI, обрання першого латиноамериканського Папи, першого єзуїта на папському престолі аж до проживання у Ватикані двох пап та їхньої спільної появи під час прилюдних богослужінь, дійсно трапилося багато подій, які до глибини потрясли життя католиків і не тільки їх, зважаючи на численні рішення, які накреслюють нові напрямки на шляху Церкви у світі.

Абсолютною новизною, багатою наслідками, було також рішення Папи Франциска піднести до слави святих своїх попередників Івана ХХІІІ та Івана Павла ІІ. Вперше в історії Церкви відбулася канонізація одночасно двох Римських Архиєреїв, вказуючи вірним на зразкових пастирів та на послання, викарбуване у понтифікатах Папи, який через ІІ Ватиканський Собор відкрив шлях до епохального відродження Церкви й Папи, який на порозі третього тисячоріччя власною особою пояснив, що означає євангелізація у кожній частині нашої планети.

У неділю Божого Милосердя, 27 квітня 2014 р., до лику святих були зачислені дві відмінні постаті, але їх пов’язувала одна річ, яка єднає їх також з тим, який вирішив піднести їх до прослави на вівтарях: невтомні старання на користь миру. В одночасній канонізації Івана ХХІІІ та Івана Павла ІІ можемо у єдиному світлі розгледіти і заклики першого перед обличчям конкретної загрози ядерної війни між США та СРСР під час кубинської кризи, так і постійні волання про мир другого, якому довелося жити в епоху численних конфліктів: невичерпного ізраїльсько-палестинського протистояння, геноцидів у Африці, Балканських воєн та воєн у Перській затоці. Продовженням цього є старання, які від початку свого понтифікату докладає Папа Франциск для припинення вже понад трирічного кровопролиття у Сирії та під час нових і загострення старих конфліктів нашого часу.

Очевидно, ці три Римські Архиєреї не є єдиними, які останніми десятиліттями трудилися на користь миру. Згадаймо Слугу Божого Павла VI, який будучи першим Папою, що відвідував осідок ООН в Нью-Йорку, 4 жовтня 1965 року закликав: «Нехай ніколи більше не повториться війна!». Той же Папа встановив Всесвітній день миру, який Католицька Церква відзначає щороку 1 січня. Із нещодавнього минулого знаємо, що ніколи не забракло голосу Венедикта XVI проти конфліктів, які вибухали у світі. Але саме на прикладі Івана ХХІІІ, Івана Павла ІІ та Франциска ми мали нагоду спостерегти, як Церква може мати дійсно впливовий голос на міжнародній сцені, до якого прислухаються могутні цього світу, а тому ці постаті дійсно заслуговують на те, щоб їх називати «Папами миру».

Протягом століть, а особливо під час двадцятого, конфлікти якого спричинили втричі більше смертей, ніж протягом попередніх двох тисяч років, Римські Єпископи завжди відчували обов’язок підносити голос проти жахіть війни. Так, крок-за-кроком, розвивалося «богослов’я миру», змінюючи, зокрема, й розуміння самого поняття війни, особливо, у другій половині минулого століття, коли у світлі атомної ери традиційний конфлікт набув сучасних форм. Після падіння Берлінської стіни зросла кількість внутрішньодержавних конфліктів. Ми стаємо свідками «забутих» війн у Африці, нескінченних громадянських протистоянь у Латинській Америці, постійних сутичок на Близькому Сході. Врешті, кривава війна прийшла і на наші землі.

Змінюється і природа війни, яка перестає бути просто змаганням між державами, а містить в собі найрізноманітніші підґрунтя, за якими, дуже часто, приховуються приватні економічні й фінансові інтереси. Часто протистояння набирають релігійного чи міжетнічного характеру, з’явилося поняття «міжнародного тероризму». Відповідно до викликів часу, розвивалося і вдосконалювалося вчення Церкви та її пастирів щодо питання миру.
_____________
За матеріалами: Fabrizio Nina, Gasparroni Fausto, “I papi della pace. L'eredità dei santi Roncalli e Wojtyla per papa Francesco”, Rizzioli 2014.