З Папою Франциском про будування справедливої країни (14)

У третій частині книги кардинала Хорхе Маріо Берґольйо, теперішнього Папи Франциска «У серці людини. Утопія та зобов’язання», яка побачила світ 2005 року і є збіркою думок, присвячених темі будування країни, нації, у світлі непростої тогочасної ситуації аргентинського народу, знаходимо думки про те, що у переломні миті життя народу кожен покликаний бути винахідливим, запитуючи себе, що ми, як народ, можемо зробити для творення такої ментальності й таких дій, які будуть насправді інклюзивними й охоплюватимуть усіх, як можемо зробити свій вклад у побудову суспільства, яке створює можливості не лише для обраних, але для всіх. Винахідливість, однак. може зазнати відхилень, здатних перемінити добрі наміри у найбільше зло: вірити, що все починається саме з нас. Цей дефект швидко вироджується в авторитаризм. Ось чому християнський погляд на винахідливість полягає у постійній напрузі між новизною та послідовністю.

Часто чуємо про необхідність перезавантаження політики. З богословсько-етичної точки зору, політика, як служіння спільному добру, є «високою формою любові». Але сьогодні стоїмо перед обличчям глобального парадоксу: дискредитації політики та політиків в той час, коли їх найбільше потребуємо. Часто політики стають «цапами-відбувайлами» у суспільстві, яке приписує лише їм свої проблеми та свої вади. Тому, сьогодні бачимо необхідність у тому, щоб наново оживити політичний елемент в усій його повноті.

Блаженний Іван Павло ІІ стверджував, що політика – це необхідна й благородна діяльність, адже вона спрямована на спільне добро. Він додав, що політика – це використання законної влади для досягнення спільного добра суспільства.

Сьогодні ми є свідками такого явища, як розрізнення між заполітизованістю та політичною культурою. Суспільство, народ може бути політизованим, але при цьому йому може бракувати політичної культури. Політика сама в собі не є цінністю, нею є політичний запал. Тому, потрібно також поборювати політиканство. У ці дні нашим завданням є зробити свій вклад у політичну культуру, в її народження, адже це є суттєвим елементом спільного добра. Подібно до того, як у лікарнях існує волонтерство, так і зусилля, віддані на побудову такої культури, є волонтаріатом для політики в епоху, коли вона втратила значну частину свого престижу.

Це є запрошенням наново відкрити цінність політики, повернути їй душу, яку в неї вкрала партократія. Політичні партії повинні бути засобами для стимулювання ідей, різних бачень. Коли це все втрачається, то засоби стають автономними суб’єктами, а політичні партії вироджуються у партократію, втрачаючи вимір розуміння інших, служіння громаді. У процесі відродження політики можуть допомогти такі критерії, як перехід від формального номіналізму, що сковує поняття, до гармонійної об’єктивності кожного слова, тобто, стати на шлях винахідливості. Перед обличчям викорінення слід відновити основоположні корені, вийти із культурних схованок, щоб досягнути трансцендентного, що дає основи. Потрібно Від невігластва перейти до панування знання, а від примирливого синкретизму, який творить культуру колажу, необхідно перейти до багатогранної єдності цінностей.

Однією з перешкод, яку слід подолати, є необхідність змагатися з формальним на користь дійсного. Можна бути великим моралістом, але не бути моральним. Типовим для таких явищ є відокремлювати сумління від процесів, ведучи людину до справжнього нігілізму. І тоді політична діяльність полягає у здійсненні більш формальних, аніж реальних проектів.

Дійсні проекти завжди є наступальними та завжди створюють проблеми. Цим вони й відрізняються від формальних, які ніколи не викликають проблем. Подібно до того, як це стається зі словом: з одного боку, може існувати формальний номіналізм, а з іншого – геніальне слово поета, яке дарує творчість.

Увесь перелічений вище шлях, з різноманітністю стежок, від недуги чи кризи до розв’язок, має на меті уникнути фальсифікації цінностей, бо коли політика ґрунтується на формальному номіналізмі, на викоріненні, культурних схованках, на пануванні невігластва над знанням, на примирливому синкретизмі, нігілістичній чистоті, на особистості, яка не відповідає особі, та впроваджує фальшування цінностей, то мова йде про обман. Тоді пропонуються цінності, які нічого під собою на мають. А від маніпуляції цінностями до маніпуляціями особою – лише короткий крок.