З Папою Франциском про будування справедливої країни (13)

Продовжуємо читання з книги кардинала Хорхе Маріо Берґольйо, теперішнього Папи Франциска «У серці людини. Утопія та зобов’язання», яка побачила світ 2005 року і є збіркою думок, присвячених темі будування країни, нації, у світлі непростої тогочасної ситуації аргентинського народу. Розпочавши ознайомлення з третьою частиною, у якій зібрано роздуми про спосіб будування майбутнього, ми згадали про те, актуальні обставини вимагають людей, здатних на динамізм, цілеспрямованість та рівновагу, якими позначається справжня винахідливість, тобто, непросте, але плідне поєднання реалістичної послідовності та великодушної новизни. А що ж як не істина, може бути більш революційним у суспільстві, де брехня, затаювання й лицемірство призвели до втрати довіри, без якої неможливо творити суспільні зв’язки? Отож, перша пропозиція для будування майбутнього: завжди говорити правду.

Існує справді євангельський критерій, здатний скинути маску як неоліберальної безальтернативності, що виключає будь-яку можливість надії, так і з фальшивих утопій, які надію спотворюють. Мається на увазі критерій універсальності, запропонований Папою Павлом VI, як ключ до розуміння справжнього розвитку людства: «Ціла людина і все людство». Надання переваги бідним з боку Церкви є нічим іншим, як намаганням включити кожну особу, в її цілісності, у проект кращого суспільства. А одним з кроків до забезпечення цієї універсальності є доступна для всіх освіта. Бо хіба можна прагнути такого суспільства, яке би викреслювало більшу чи меншу частину своїх членів? Навіть з егоїстичної точки зору, як я можу бути впевненим у тому, що не стану наступним виключеним?

Отож, фундаментальним завданням є наголошувати на включенні, діяти саме з цією метою. У переломні миті життя народу кожен покликаний бути винахідливим, запитуючи себе, що ми, як народ, можемо зробити для творення такої ментальності та таких дій, які будуть насправді інклюзивними й охоплюватимуть всіх; як зробити свій вклад у побудову суспільства, що створює можливості не лише для вибраних, але для всіх, кого можемо досягти за допомогою доступних нам різноманітних засобів.

Всім відома приказка: «Дорога до пекла вистелена добрими намірами». Справжня винахідливість не нехтує цілями, цінностями, сенсом, але також не занедбує конкретних аспектів здійснення проектів. Техніка без етики є порожньою та негуманною, немов сліпий, який провадить інших сліпих; але пропонувати якусь ціль без відповідного обдумування засобів для її досягнення є також дією, приреченою залишитися чистим фантазуванням. Саме тому справжня утопія, яка має здатність мобілізувати сумління, одночасно, стоячи перед обличчя дійсності, та виходячи за її межі, має певний аспект «безумства», особливо тоді, коли доводиться перетворювати суб’єктивні бачення у досяжні цілі.

Винахідливість, яка черпає поживу з утопії, заглиблює своє коріння у солідарності та шукає найефективніших засобів. Але вона може зазнати відхилень, які здатні звести зі шляху, а навіть перемінити у найбільше зло: вірити, що все починається з нас. Цей дефект швидко вироджується у авторитаризм. Ось чому християнський погляд на винахідливість полягає у постійній напрузі між новизною та послідовністю. Якщо бути креативним означає бути здатним відкритися на щось нове, те це не означає нехтувати фактором послідовності, що пов’язує з минулим. З нічого створює лише Бог. І подібно до того, як неможливо лікувати хворого, не спираючись на те, що у нього залишилося здорового, так і неможливо створити щось нового в історії, якщо не розпочинати від матеріалу, який нам надає та ж сама історія.

Якщо винахідливість не здатна увібрати в себе живі аспекти дійсності та теперішнього, то дуже швидко перетвориться у авторитаризм, у брутальну підміну однієї істини іншою. Чи ж не є саме це однією з причин наших труднощів прямувати вперед з позитивнішою динамікою? Якщо будуючи, завжди будемо намагатися перевертати з ніг на голову та топтати те, що перед нами зробили інші, то як зможемо заснувати щось стійкого? Як зможемо не розпалювати подальшої ненависті, яка пізніше зруйнує те, що нам вдалося зробити?

Отож, коли бажаємо засіяти зерно справедливішого, вільнішого та солідарнішого суспільства, то повинні навчитися шанувати історичні досягнення основоположників, наших артистів, мислителів, політиків, вихователів, пастирів… Дуже важливо не втратити, а коли це трапилося задля модних течій, то потрібно відновити гарантії суспільного життя, які не одне покоління перевірило на собі, а це: суспільна справедливість, гостинність, солідарність між поколіннями, праця, як елемент облагородження людини, родина, як основа суспільства…