З Папою Франциском про будування справедливої країни (11)

«Винахідливість та зобов’язання у будування нашої країни». Так називається третя частина книги кардинала Хорхе Маріо Берґольйо, теперішнього Папи Франциска «У серці людини. Утопія та зобов’язання», яка побачила світ 2005 року і є збіркою думок, присвячених темі будування країни, нації, у світлі непростої тогочасної ситуації аргентинського народу. Обґрунтувавши необхідність зберегти досвід минулого та пам’ять про коріння, для того, щоб можна було відновити суспільні взаємини, але не замикаючись у собі та в минулому, а з відкритістю на культуру зустрічі, що вимагає зрілості та свободи, автор запрошує зробити наступний крок, яким є будування майбутнього, призначеного для всіх.

Отож, надія на майбутнє… Слід зауважити, що надія є тернистою чеснотою, але не є неможливою. Вона заохочує нас ніколи не опускати рук, не бути боязкими, а докладати якнайбільше зусиль для того, щоб здійснити щось реального, конкретного. Адже надія не ґрунтується виключно на людських ресурсах, але намагається бути в гармонії з діями Господа Бога, Який збирає наші задуми та включає їх у Свій спасенний задум.

В житті існують такі моменти, (їх небагато, але вони – суттєві), в яких необхідно приймати переломні, всеохоплюючі та основоположні рішення. Переломні, тому що вони знаходяться на межі між ставкою та капітуляцією, між надією та поразкою, між життям та смертю. Всеохоплюючі, тому що вони не стосуються якогось окремого аспекту, питання чи виклику, якоїсь особливої сфери дійсності, але окреслюють життя в його цілісності та на довгий період. Крім того, вони стосуються найглибшої самобутності кожного з нас, не лише відбуваються в часі, але надають форму нашій часовості та існуванню. У цьому ключі слід розглядати третю характеристику – основоположність. Адже ці рішення покликані закласти фундамент для способу життя, існування, бачення себе самих та способу представлення себе світові та ближнім, чітко окреслені позиції перед різними можливостями майбуття.

І бувають випадки, коли такий вирішальний момент переживаємо не як окремі індивіди, але як народ. Ціла країна може переживати хвилину, коли необхідно приймати переломні, всеохоплюючі та основоположні рішення, що стосуються кожного її мешканця. Це означає прийняти рішення про те, чи й надалі залишатися країною, чи навчитися чогось із болючого досвіду минулих років та розпочати новий шлях, а чи поринути в нужду, хаос, втрату цінностей та розкол суспільства.

Але це ще не все. Якщо порвати зв’язки з минулим, то те саме вчинимо з майбутнім. Вистачить оглянутися, а навіть заглянути до свого нутра. Чи ж легковажність у ставленні до благ, інституцій та навіть людей не стала в нашій країні запереченням майбутнього, виявом повної безвідповідальності перед прийдешніми поколіннями? Одну річ можна ствердити з абсолютною впевненістю: ми є історичними особами, живемо у часі та просторі. Кожне покоління потребує попередніх і повинно бути відкритим на майбутні. Саме це, значною мірою, й означає бути народом: вважати себе продовжувачами завдань інших людей, які вже зробили свій вклад, будівничими спільного простору, дому для тих, які прийдуть після нас. Означає бути «глобальними» громадянами, які визнають шлях, пройдений тими, хто будував цей народ, приймаючи чи критикуючи їхні ідеали, запитуючи про причини їхнього успіху чи поразок, щоб далі прямувати спільним шляхом, як народ.

Роздумуючи над пройденим шляхом та над тим, який простягається перед нами, потрібно зрозуміти, що мова не йде про трагедію, як радше – про драму. Адже якщо в трагедії фатальна доля без жодної крихти милосердя затягує сміливу людську спробу у катастрофу, а будь-які намагання протистояти цьому лише погіршують невідворотній фінал, у драмі залишаються постійними альтернативами життя і смерть, добро і зло, тріумф і поразка. Це не має нічого спільного з безглуздим оптимізмом чи трагічним песимізмом. Адже на цьому роздоріжжі, іноді тривожному, ми також можемо намагатися розпізнавати приховані знаки Божої присутності, навіть якщо йдеться лише про слушні нагоди, про заохочення до змін, до дії, або навіть і обітницю.

Всі ці слова можуть мати драматичний відтінок, але ніколи трагічний. Тут зовсім не маються на увазі театральні жести, а радше йдеться про переконаність у тому, що переживаємо момент благодаті, коли треба взяти на себе відповідальність, коли прийшов час наново зробити ставку на особисту посвяту проектові побудови країни. Проектові, який починаючи від виховного, релігійного та суспільного, стає політичним у найвищому сенсі цього слова, тобто стає «будуванням спільноти».