2013-11-27 08:41:14

З Папою Франциском про будування справедливої країни (6)


У п’яти попередніх передачах, під час яких ми ознайомлювалися з книжкою кардинала Хорхе Маріо Берґольйо, теперішнього Папи Франциска «У серці людини. Утопія та зобов’язання», яка побачила світ 2005 року і присвячена темі будування країни, нації, у світлі непростої ситуації аргентинського народу, йшла мова про загрози та перешкоди для творення єдності, яка була би запорукою для поступу. Насамперед, це втрата часових та соціополітичних зв’язків, відчуття просторового, екзистенційного та духовного викорінення і втрата переконань, що веде до релятивістського кругозору. Перед обличчям цих викликів потрібно відшукати основоположне коріння, щоб будувати майбутнє, починаються із теперішнього, тобто сучасне, спрямоване до майбутньою силою обітниці, яка закорінена в пам’яті.

У цьому контексті кардинал Берґольйо пригадує про заклик блаженного Івана Павла ІІ, скерований до аргентинців під час відвідин цієї країни: «Аргентино, підведись!», заклик, скерований до кожного мешканця, не зважаючи на його походження, який має бажання шукати добра для свого народу. Такий заклик є, одночасно, і діагнозом, адже стверджує стан, з якого слід підвестися, і надії, адже спрямовує погляд у майбутнє. Підводитись є символом воскресіння, це – покликання вдихнути нове життя у те, на чому ґрунтуються суспільні зв’язки.

Очевидно, поступ вперед неможливий, якщо не відомо, куди іти. Тому, позбавляти народ утопії є, практично, злочином, тому що в такому випадку існує загроза позбавити його також і надії. Утопія передбачає, що кожен повинен знати, до чого прагне.

Перед негативним та паралізуючим аспектом глобалізації необхідно наново сформулювати та відстоювати утопію у значенні ідеалу. Адже, коли вона відсутня, то переважають випадковості, а наші дії обмежуються виключно тактичними, а навіть, обманливими діями. У такому випадку, будь-яка суспільна чи політична дія обертається виключно довкола свого підмету, касуючи будування спільного добра. Справжня утопія не є ідеологією. У формі насіння вона вже присутня у коріннях, і звідти повинна зростати.

Відбудова відчуття спільноти вимагає розбиття логіки конкуруючого індивідуалізму, поширюючи етику солідарності. Натомість, в наших суспільствах повністю панує етика суперництва, згідно з якою ближній є нічим іншим, як причиною виправдати застосування сили, що, у свою чергу, спричиняється до розбиття суспільних зв’язків.

Тому, слід відповісти на запитання, а на чому ж саме ґрунтується те, що ми називаємо суспільними зв’язками? Що такого існує, що пов’язує мене з іншими людьми в конкретному місці, і то настільки, що ми повинні розділяти ту саму долю?

Цінності, які треба розвивати, знаходяться не лише у нас за плечима, тобто «у походженні», але також і перед нами, «в проекті». У коріннях, у походженні знаходимо гідність Божих дітей, покликання здійснити проект, який вже існує у початковій стадії. Це означає поставити мету вихідною точкою, що є насправді біблійною та християнською ідеєю. Спрямування, яке ми надамо нашому співжиттю, залежить від типу суспільства, яке ми прагнемо побудувати.

Це не означає не рахуватися з біологічними, психологічними та психосоціальними аспектами, які впливають на наші рішення. Ми не можемо не брати на себе тягаря отриманої спадщини, як у негативному значенні обмежень і обумовлень, так і в позитивному значенні успадкованих нами способів поведінки, переваг та цінностей, які творилися з бігом часу. Але християнська перспектива є здатною оцінювати і те, що є отриманим, те що є в людині і не може бути іншим, так і те, що випливає з її свободи, відкритості на нове, по-суті, з її духа, як трансцендентного виміру, але завжди згідно з можливостями того, що було дане.

Спільна воля конкретно здійснюється у конкретному часі та просторі, у конкретній спільноті, поділяючи ту саму землю, пропонуючи спільні цілі, творячи власний спосіб бути людяними, розвивати різноманітні зв’язки у контексті спільного досвіту, переваг, рішень та подій. Лише так твориться спільна етика та відкритість на майбутнє у повноті, що окреслює людину, як духовну істоту. Саме така спільна етика дає можливість множині осіб розвиватися спільно, не стаючи один одному ворогами. Подібно, як у паломництві, подорож до спільної мети дає змогу усій колоні залишатися такою, не зважаючи на відмінний ритм та крок кожної групи чи особи.







All the contents on this site are copyrighted ©.