Харитативне служіння Церкви не обмежується забезпеченнням матеріальних потреб. Підсумки зустрічі відповідальних за харитативну діяльність в європейських єпископатах

Взаємини між вірою, милосердною любов’ю та євангелізацією, роль єпископа та вірних, як головних діячів душпастирства милосердя, що виходить за межі відповідні на безпосередню потребу, пропонуючи гостинну громаду, яка є свідченням віри у того Ісуса, Який народився убогим для убогих, були в центрі уваги роздумів під час зустрічі єпископів та представників, які відповідають за харитативну діяльність у своїх єпископатах. Ця зустріч під егідою Ради Єпископських Конференцій Європи, за співпраці з Папською Радою “Єдиним серцем”, відбувалася від 4 до 6 листопада 2013 р. в північноіталійському місті Трієсте.

Серед головних доповідачів, які зупинилися на глибокому зв’язку між вірою та милосердною любов’ю у богословській перспективі були кардинал Роберт Сара, Президент Папської Ради «Cor Unum» та кардинал Анджело Баняско, Віце-президент РЄКЄ. Далі Секретар згаданої Папської Ради Джованні Даль Тозо та викладачі Мюнхенського та Оломоуцького університетів представили документ Венедикта XVI Intimae Ecclesiae Natura про харитативне служіння Церкви, наголошуючи на обов’язках, які випливають з церковного харитативного служіння. Крім того, праці конференції були збагачені свідченнями директора місцевої «Карітас» та відвідинами їдальні для бідних. У свою чергу, представники місцевої влади, виступаючи перед учасниками засідань, висловили своє цінування праці, яку Церква звершує на користь потребуючих.

Із доповідей та дискусій, що відбувалися після них, став очевидним зв’язок між вірою, милосердям та євангелізацією. На думку ієрархів, що зібралися у Трієсте, неможливо уявити харитативну діяльність Церкви без віри. Це означало би применшувати церковну інституцію до простої допомогової організації. Одночасно, неможливо уявити віру без милосердної любові, оскільки віра для свого вираження потребує діл.

Дедалі чіткішою постає ідея про те, що це християнська громада у своїй цілісності, є справжньою дійовою особою харитативної діяльності Церкви. Адже для того, щоб милосердна любов була конструктивною частиною та відповіддю віри кожного християнина, вона потребує спільноти, щоб не втратити свого церковного характеру. Також не можна харитативну діяльність вважати завданням Церкви, дорученим якійсь окремій структурі. Це підтверджує свідчення парафій, які показують велике різноманіття ідей та моделей, що відповідають на вимоги дійсності, у якій перебувають. Одночасно, єпископ повинен якомога краще усвідомлювати свою роль в тому, щоб зорієнтовувати, управляти та координувати існуючи харитативні інституції.

Щодо Motu proprio Венедикта XVI «Внутрішня природа Церкви», то єпископи наголосили на його важливості, пояснюючи деякі юридичні та організаційні аспекти численних харитативних структур, які зродилися протягом останніх десятиліть. Документ наголошує, що бути «харитативною спільнотою» означає, насамперед, спільнотну гостинність, тобто, не лише давати відповідь на безпосередні потреби, але створювати дійсність, яка сприятиме розвиткові особи в її цілісності. Адже те, що повинна нести спільнота, це не тільки відповідь на матеріальну потребу, але також близькість, яка віддаляє самотність, та те особливе притаманне їй, тобто, віру в Бога. Таким чином, харитативне душпастирство може стати важливим засобом євангелізації.