З Папою Франциском про будування справедливої країни (1)

«Блажен чоловік,... що в Господа законі замилування має... Він – мов те дерево, посаджене понад потоками водними, що плід свій дає у свою пору й що лист його не в'яне...», – цими словами з першого Псалма розпочинається книга «У серці людини. Утопія та зобов’язання» авторства теперішнього Папи Франциска, яка побачила світ 2005 року, коли кардинал Хорхе Маріо Берґольйо виконував служіння архиєпископа Аргентинської Столиці. Як читаємо у поясненні видавця, ця праця була написана в контексті приготування до VII Дня соціального душпастирства, організованого Комісією соціального душпастирства Буенос-Айреської архидієцезії у 2005 році.

Упорядник книги зібрав думки кардинала Берґольйо, черпаючи їх з різних послань, проповідей та виступів ієрарха, присвячених темі необхідності докладати спільні зусилля для того, щоб творити суспільні зв’язки та будувати майбутнє для всіх. Серед них – його інавгураційна конференція під час відкриття Курсу політичного формування та призадуми, організованого відділом соціального душпастирства. Опрацьований текст було передано кардиналові Берґольйо, який доповнив його та упорядкував. Протягом кількох наших наступних зустрічей, присвячених соціальній доктрині Церкви, запропонуємо вашій увазі ці думки.

Книга присвячена темі будування країни, нації, а у вступі до неї автор зазначає, що це «також болюче завдання, адже ми, аргентинці, маємо за плечима тривалу історію взаємної нетолерантності. Навіть шкільне навчання, – додає він, – оберталося навколо кровопролиття між співвітчизниками». Тому, головна тема праці впорядкована згідно з конкретною схемою, а саме: утопія, мислення та зобов’язання.

«Мислення, яке зберігає пам’ять про коріння». Таким є заголовок першого розділу. Як зазначає автор, неможливо не розпочати ці роздуми відкриттям серця, від розлогого погляду, який єднає теперішнє з пам’яттю про корені та скеровується до майбутнього. Немов подорожній, який періодично застановляється над тим, де перебуває, звідки вийшов та куди прямує. Такий погляд відкриває шлях, який буде конструктивним та плідним, бо має відвагу триматися на віддалі як від самозакоханого самоспоглядання, так і від патологічної пристрасті до володіння того, хто шукає лише власний інтерес, і, замість того, щоб служити батьківщині, нею послуговується. Підсумовуючи, ці етапи можна окреслити, як дійсність, історію та обітницю.

Розглядаючи актуальну дійсність, автор розпочинає від становища глобальної та всеохоплюючої кризи. Криза запитує нас про шлях, яким йдемо, і про той, який стелиться перед нами. Відповідь на виклики вимагає, насамперед, реалістичної призадуми над природою зв’язків, які єднають громаду.

Перед обличчям глибокої кризи Боже провидіння посилає нові нагоди, які, одночасно, є також викликом. Перш усього, це виклик перетворитися у справді справедливу та солідарну громаду, у якій шанується гідність кожної людської особи, в якій кожна людина отримує необхідну допомогу у тому, щоб залишатися вільною, аби змогти звершити свою долю, як Божа дитина.

Криза ставить на роздоріжжі: обрати, в теперішньому, той напрямок, який наново прийме основоположні корені та вестиме до майбутнього, яке нікого не виключає. Ми є свідками наслідків, до яких приводять модель держави, зосередженої на окреслених економічних інтересах, які виключають більшість людей, які породили бідність та суспільне виключення. Ця модель виявилася лояльною до будь-яких форм корупції, породила привілеї та несправедливість.

Ця ситуація, – як підсумовує автор, – є наслідком кризи вірувань та цінностей, які лежали в основі суспільних зв’язків. Отож, перед нами стоїть виклик і завдання їх відбудувати.