Паломники віри і надії (32)

Цикл передач Світлани Духович "Паломники віри і надії", присвячений явищу міграції:

Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з Єпархом Паризьким для українців греко-католиків Франції, Швейцарії та країн Бенілюксу, Преосвященним владикою Борисом Ґудзяком, який нещодавно перебував у Римі, беручи участь у традиційних щорічних спеціальних курсах для єпископів, висвячених протягом минулого року.

Пригадаємо, що владика Борис був одним із ініціаторів відновлення Української Богословської Академії і першим ректором Українського Католицького Університету. У 2012 році Святіший Отець Венедикт XVI призначив його Апостольським Екзархом для українців греко-католиків у Франції. Хіротонія владики Бориса Ґудзяка відбулась у серпні 2012 року в архикатедральному соборі святого Юра у Львові, а інтронізація була проведена у грудні того ж року в Соборі Паризької Богоматері.

У січні 2013 р. Папа Венедикт XVI підніс Апостольський Екзархат для українців візантійського обряду, що проживають у Франції, до гідності єпархії, надаючи їй титул «Паризької єпархії Святого Володимира Великого для українців візантійського обряду», а владика Борис Ґудзяк став її першим Єпархом.

Його Преосвященство Владика Борис поділився своїми думками про особливості єпископського служіння для вірних УГКЦ, які проживають за кордоном.

******

Ваше Преосвященство, з якими викликами Ви зустрілися під час Вашого нового єпископського служіння для українських емігрантів?

Як кожен переселенець, на особистому рівні я зустрівся з новою культурою, з цілком іншим способом життя. Виростав я в Америці, вчився пя'ть років в Італії, жив у Польщі, в Радянському Союзі в Україні, а Франція – це вже щось інше. Приходиться працювати в Бельгії, душпастирство є також у Швейцарії, треба нам в Голландії розвинути душпастирство. Тобто, це є як блок – різний контекст, а в ньому ще є підрозділи різниць. І це для п’ятдесятилітньої людини не просто. Так що я розумію, в якому положенні є наші заробітчани, наші нові іммігранти. Зрештою, я дитина іммігрантів. Так що цей процес для мене ще триває, мені треба працювати над вдосконаленням французької мови, вивчанням обичаїв. Французький соціальний протокол є дуже тонкий: французи тобі не скажуть, коли ти щось зробив не так, але це все фіксується.

Щодо душпастирства, я дуже натхненний молитвою і літургійним життям нашої парохії при Катедрі в Парижі. З людьми добре молитися, вони гарно співають, самуїлкою, хором. Я дуже добре чуюся як літургісант, як служитель Божественної Літургії в нашій церкві. Ми мали дві тисячі людей в церкві на Великдень на різних Богослужіннях, в церкві, чи під церквою, бо церковця наша мала, на двісті п'ятдесят людей.

В різних місцях нам треба працювати індивідуально, шукати кожну українську душу, і тут треба мати різний підхід в різних наших середовищах.Зустрівся я з поділами в діаспорі, які ще мають давніші політичні коріння, це що залишила боротьба між бандерівцями і мельниківцями в повоєнний період. Це стосується попередніх поколінь емігрантів, які виїхали після Другої світової війни. Зустрічаюся з поділами між тією еміграцією і новою. І зустрічаюся, на жаль, з тим, що часто характеризує нашу історію – ці різні міжусобиці. Не раз підходять люди і кажуть: “Вважай на того”, “Не говори з тим”. А потім той самий приходить і наговорює на першого. Це є, напевно, характерно нам “двоногим”, ми є слабкі, а українці мають особливу спосібність створити, наприклад, три партії там, де їх двоє. І це є такі певні наші громадські, спільнотні виклики.

Зустрівся я з інфраструктурною убогістю. Ми не маємо своїх церков, ми не маємо своїх приміщень для школи, для катехизацій, для зустрічей з молоддю.

Скільки храмів належать Українській Греко-Католицькій Церкві на території Вашої єпархії?

Ми маємо церкву в Люрді, маємо церкву біля Парижу. В Парижі наша Катедра не є нашою власністю, ми її отримуємо від французів вже сімдесят років. Є ще поодинокі церкви і каплиці у Франції і в Бельгії. В Швейцарії ми не маємо жодного квадратного метра. Зараз в Голландії ми не маємо активного священика, активного душпастирства. І це є виклик.

Тут європейська діаспора відрізняється від північноамериканської діаспори; на це є певні об'єктивні причини. Богу дякувати римо-католики в різних країнах виявляли і виявляють нам гостинність і ми правимо в їхніх храмах, використовуємо їхні приміщення. Але можливо нам треба подумати над тим, чи не краще самим ставати господарями. Зрештою, дехто є вже у третьому поколінні в цих наших церквах в Західній Європі.

Є мовні виклики. Я думаю, що нам треба почати вживати в Парижі французьку мову. Бо ми є християни і ми маємо перший обов'язок обслуговувати дітей нашої Церкви, це є українці, але наша Церква також має мати місію. Я вважаю, що якщо не буде різних рас і різних націй у нашій Церкві, ми щось обмежуємо.

Як би Ви могли охарактеризувати місію УГКЦ щодо представників інших націй?

Я думаю, що так само як апостоли євреї з Палестини, із Святої Землі ішли до всіх народів, так і ми, хрещені християни, повинні бути відкритими на всі народи. Чому ірландці, італійці, чи поляки є місіонерами в Африці, в Південній Америці, в Китаю? Ми також повинні мати ту місійність, там, де ми є, і також ми, можливо, повинні кудись іти з місією. Я переконаний, що наш обряд є особливо багатий і відповідає на певні питання постмодерної доби, коли молоді люди мають скепсис до наративів, до великих ідей, які інколи стають ідеологіями, люди, які шукають, наприклад, краси. Не дивно, що багато духовних книжок на Заході мають на обкладинках ікону. Ікона – це є символічний підхід, це не є суто раціональний, ідейний, чи ідеологічний підхід. І в нас спів, ікона, літургічна хореографія, хоровід, тобто процесія, або, так би мовити, парад – це такі засоби, які можуть промовляти до багатьох людей і до багатьох народів.

З якими духовними потребами зустрічається віруюча людина, яка перебуває далеко від рідної землі?

Я думаю, що багато людей є в Церкві, бо вони потребують кудись належати. Вони, так би мовити, вирвані з корінням із своєї культури, і є питання, до кого вони належать. І Церква дає їм ту приналежність, яка є глибоко духовна, але також має культурний вимір: своя мова, свої звичаї, свій стиль, свій спосіб усмішки – це є дуже важливо. Ми бачимо, як після Богослужень, люди на довго лишаються і спілкуються в церкві, під церквою тому, що Церква – це те місце, де вони можуть знайти відповідь на це культурне тяготіння. І це є щось дуже важливе.

Я надіюся, що наша Церква також помагає і помагатиме нашим вірним інтерпретувати знаки часу, інтерпретувати цю культуру, в якій вони живуть: чи це французька, бельгійська, нідерландська... Бо ця культура сьогодні є в кризі. Ця культура, наприклад, не цінує дитини, не цінує подружжя. Глобальна сучасна культура чим раз менше цінує реальне особисте спілкування. Є віртуальність, є гіперстимуляція екрану, і сьогодні багатьом є непросто сісти і дивитися один одному у вічі, сісти за столом, поділитися піцою, без того щоб миготів якийсь телевізор. Тобто, це спілкування, яке є для нас антропологічним законом, воно перекреслюється і людина в тому розгублюється. І що стається, чому воно стається, як протидіяти небажаним процесам, як сприяти життєдайним процесам? – це повинна бути наука і підказка Церкви для вірних.