Другий Ватиканський Собор очима Венедикта XVI (6)

Ділячись з духовенством Римської дієцезії особистими спогадами про Другий Ватиканський Собор, Святіший Отець Венедикт XVI наголосив на тому, що той факт, що Отці Собору розпочали засідання з літургійних питань був актом провидіння, а також наголосив на тому, що варто повертатися не лише до практичних рішень, але також і до основних ідей Собору та його глибини. Про це тодішній Єпископ Риму говорив під час зустрічі з римськими священиками, що відбулася 14 лютого 2013 року.

Згадане вище зауваження стосується також понять зрозумілості літургії та активної участі в ній. Бо, на жаль, траплялося так, що ці принципи були неправильно сприйняті. Зрозумілість, за словами Венедикта XVI, не означає банальності, тому що великі літургійні тексти, навіть якщо й висловлювані рідною мовою, не є само собою зрозумілими, але для зрозуміння потребують постійного формування християнина, щоб він, зростаючи, дедалі більше входив у глибину таїнства, і, таким чином, дедалі краще його розумів. Це стосується і Божого слова, щоденних читань зі Старого Завіту, Послань святого Павла, Євангельських уривків: «Хто може сказати, що відразу все розуміє, тільки тому, що почуте було сказане рідною мовою?» Лише постійне формування серця та мислення може дійсно спричинитися до зрозуміння та до активної участі, яка є чимось більшим від просто зовнішньої активності.

Наступною темою, заторкнутою на Соборі, були питання сутності Церкви. Венедикт XVI пригадав, що Перший Ватиканський Собор був перерваний через німецько-французьку війну, а тому залишився однобічним, фрагментарним, тому що «доктрина про першість Папи, яка, дякувати Богу, була окреслена в цей історичний період Церкви і була дуже необхідною в наступному часі, була лише частиною розлогішої еклезіології, що була приготована, передбачена». Отож, залишився лише фрагмент, а тому й тенденції до односторонності, зводячи Церкву лише до постаті Папи. Тому, вже від початку Другого Ватиканського Собору існував намір доповнити еклезіологію попереднього Собору. Цьому сприяли також зовнішні обставини, адже «після першої світової війни по-новому відродилося відчуття Церкви». Насамперед, ожило передбачене і Першим Ватиканським Собором, поняття Церкви, як Христового Містичного Тіла. Існувало прагнення сказати і збагнути, що Церква не є тільки організацією, чимось структурно-юридичним, інституційним, але крім того, також організмом, живою дійсністю, конструктивним елементом якої є кожен вірний.