Справедливість, любов та милосердя (4). Бесіди про соціальну доктрину Церкви (83) Аудіо+текст

Щосереди програма української редакції Ватиканського Радіо присвячена темі соціального служіння Церкви. Різні інформаційні повідомлення відповідного змісту доповнює спеціальна тематична рубрика "Бесіди про соціальну доктрину Церкви". Пропонуємо вашій увазі черговий випуск з цієї серії:

******************************************
Справедливість, любов та милосердя (4)

Роздумуючи над темою зв’язку між справедливістю, любов’ю та милосердям, посилаючись на ствердження: «Справедливість – це перший шлях любові», яке зустрічаємо у 6 пункті соціальної енцикліки Папи Венедикта XVI «Caritas in Veritate», попередніми разами ми зосередилися на визначенні того, чим є справедливість, прийшовши до висновку, що без любові вона залишається недосконалою з точки зору євангельського вчення. Натомість, шукаючи відповіді на те, чим є милосердя, ми згадали, що в Святому Письмі, а саме у Старому Завіті, те, що ми перекладаємо як «милосердя», в єврейському оригіналі звучить, як «rehamim». Дослівно, це слово позначає «нутрощі», а в однині, «материнське лоно». Очевидно, тут йдеться про метафоричне висловлювання, яке в нашій культурі відповідає застосуванню слова «серце», та окреслює почуття, яке є спонтанним і сповненим ніжності.

Символом справедливості є меч, а милосердя – хрест. Меч, яким Адама і Єву прогнано з Едемського саду, переможений хрестом, який, у свою чергу, став символом справедливості в християнському вимірі. У старозавітній традиції, натомість, бачимо постійне протиставлення справедливості та милосердя. Навіть і в імені Бога. В єврейській мові Старого Завіту немає слова «Бог», натомість є Його імена: Adon(n)ài – яке вказує на вимір милосердя, та Elo(h)ìm – ім’я, яке застосовуване в контексті суворості, тобто, справедливості. Ці два виміри стоять поруч, а прямувати до милосердя – це також завжди прямувати до справедливості.

Першим актом милосердя, який також лежить в основі пізнішого милосердя між людьми, є акт створення. Даючи людині вільну волю, тобто, допускаючи також її відречення, непослух, Творець поступився досконалою справедливістю на користь милосердя. Після гріхопадіння прийшов час на справедливість, але також – на нове створення. Таким чином, милосердя, це акт переміни справедливості, піднесення її на вищий рівень. Під цим оглядом милосердя є дійсною силою справедливості. Милосердя в значенні милості, як милостиве звершення справедливості, є якраз ознакою справжньої сили останньої.

Зауважимо, що це не тільки біблійна ідея. В творах Арістотеля зустрічаємо думку, що милосердя є поправкою до закону, який ніколи не буває абсолютно досконалим. Але лише в християнстві милосердя осягає повноту свого значення, як жест, породжений не розрахунком, але непередбачуваний, великодушний, який виривається із замкненого кола логіки: прощення, поєднане з покорою в усвідомленні своєї власної слабкості.

Це – усвідомлення того, що ми, будучи слабкими істотами, маючи свої обмеження, є, натомість, безмежно відповідальними за свого ближнього, долаючи межі будь-якої справедливості, а коли обставини цього вимагають, то також беручи на себе частину тієї несправедливості, яка необхідна та неминуча під час здійснення справедливості. Таке милосердя можливе лише після Христових смерті та воскресіння, що є подією спасіння та причиною безмежної радості, яка випливає з усвідомлення себе створінням, яке Бог любить і спасає. Це є джерелом милосердя, у світлі якого ми стосовно ближнього, намагаємося наслідувати Бога, Який полюбив нас грішних, вчимося безкорисливості любові, яка не спонукувана заслугами, не затьмарена жодними судженнями.

Вже саме слово «мило-сердя», милість серця вказує на співчутливе серце, яке не зважає на заслуги, оскільки знає, що Бог його вже полюбив. Милосердя, це усвідомлення своєї скінченності, непостійності, немічності, що є ідеальною і хіба що єдино можливою умовою для того, щоб могти любити, не осуджуючи. І, навпаки, в тих, у кому намагається переважати інтелектуальний вимір, ті виявляються схильнішими до того, щоб шукати відмінностей та бути байдужими до долі ближнього.

Але той, хто нездатний зробити крок назустріч милосердю, знаходить її підробку, якою є філантропія: мовляв, люблю все людство, тому що, в дійсності, нездатний любити окрему людину, розпізнавати та любити свого ближнього. Добре знаємо, що складніше любити того, хто біля нас, ніж того, хто є далеким, який може й викликає співчуття, але залишається невидимим. Потреби того, хто поруч, є насущнішими, вони вимагають від нас подолати антипатії, певні табу, страхи, сором, гордість, пересуди. Всього цього немає, коли зосереджуємо свою увагу лише на тих далеких, не окреслених «ближніх»: набагато важче відвідати незнайомого хворого в лікарні свого міста, ніж надіслати пожертву на якісь харитативні цілі. Та, одночасно, останній жест виглядає нам справедливішим, і саме так його відчуває суспільна думка. То чим милосердя відрізняється від справедливої поведінки? Про це – наступного разу.