Справедливість, любов та милосердя (2). Бесіди про соціальну доктрину Церкви (81) Аудіо+текст

Щосереди програма української редакції Ватиканського Радіо присвячена темі соціального служіння Церкви. Різні інформаційні повідомлення відповідного змісту доповнює спеціальна тематична рубрика "Бесіди про соціальну доктрину Церкви". Пропонуємо вашій увазі черговий випуск з цієї серії:

******************************************
Справедливість, любов та милосердя (2)

«Справедливість – це перший шлях любові», – читаємо у 6 пункті соціальної енцикліки Папи Венедикта XVI «Caritas in Veritate». Попереднього разу ми шукали відповідь на те, чим є справедливість? Найпоширенішим є окреслення, запропоноване святим Томою, який визначає її, як «постійне та незмінне бажання віддати кожному те, на що він має право». Справедливість – це чеснота, яка спонукає нас визнати за кожним те, що йому належить, що є «його». Вона представляє для кожного індивіда «йому належне» як щось, що дає йому змогу існувати, бути унікальним і неповторним. «Віддати кожному, те що є його», означає також віддати кожному «усвідомлення себе самого», тобто – свободу. На практичному рівні, першим виявом справедливості, неминучою умовою її виявлення, є свобода. Людські взаємини будуються між рівними особами, і можуть мати характер «справедливих» лише тоді, коли ці «рівні» особи є однаковою мірою вільними.

Таким чином, справедливість – це чеснота, яка ґрунтується на постійному самообмеженні, щоб, насамперед, гарантувати кожному іншому можливість бути самим собою, бути вільним. Саме це є отим першим «його», яке треба віддати кожному. А це для того, щоб могла утверджуватися індивідуальність, яка, єднаючись з іншими, може будувати суспільство. Справедливість є загальним добром, вона включає всі інші чесноти, вона також здається єдиною чеснотою, яка є добром інших людей. Справедливість – це дія людського розуму, а отже, волі у свободі, яка серед постійної несправедливості «земного міста» намагається пристосуватися до абсолютного порядку, щоб віднайти фундамент в остаточних та загальних принципах.

Але тут постає проблема. Сьогодні непросто говорити про «абсолютний розум», здатний окреслити з усією впевненістю, що є цими остаточними принципами. Згідно з деякими сучасними концепціями, найефективнішим застосуванням справедливості, як розподільчої, так і зрівняльної, повинно бути те, як його чинять, або принаймні намагаються чинити, самі ж члени суспільства, згідно зі спонтанним відчуттям справедливості. Але цього недостатньо для впорядкування суспільства, як також для того, щоб організувати державу згідно зі справедливістю. А це з огляду на відсутність законів, призначених на об’єктивне окреслення шляхів справедливості. З іншого боку, з огляду на відсутність першої основи, на яку слід би спирати законодавчі системи, приходить думка, що справедливість є «ірраціональним ідеалом», і жоден правопорядок не може знайти жодного зовнішнього пояснення у цінностях, які би ґрунтувалися на справедливості.

В ситуації між неадекватністю спонтанного застосування та неможливістю знайти абсолютні фундаменти, здається, що справедливість приречена збігатися з тим, як її розуміють ті, хто має в руках владу. Вона стає засобом влади. Взаємини між владою та справедливістю є складними та іноді двозначними. Влада потребує справедливості, щоб легітимізуватися, а в результаті протягом довгого часу можна спостерігати тривалість абсолютно несправедливої влади. Однак, справедливість, щоб здійснитися, потребує влади, бо інакше залишатиметься порожнім прагненням просвітлених людей.

Крім того, згадана попереднього разу стосункова природа справедливості не має, однак, особистої природи. Справедливість передбачає «іншість», але виключно як роль. Юридичний досвід є суспільним, але лише в значенні двосторонності, яка не передбачає симетричності, взаємності, яка не заторкує ідентичності. Під цим аспектом справедливість є не об’єднуючою, але, радше, відокремленням, границею: «його» ніколи не буде «моїм», і навіть «наше», коли буде здобуте, матиме всередині чіткі границі. Таким чином, справедливість є взаємодоповнюванням через виключення: якщо я можу, це означає, що ти мусиш; якщо щось «моє», воно не може бути «твоє», тощо.

На юридичній площині не існує поняття «ближнього», він замінений на суб’єкт, що належить до юридичної чи суспільної категорії. Справедливість встановлює безособові взаємини, включаючи довір’я та відмінність, порозуміння з іншим та захист від нього, союз та змагання. На відміну від любові, яка, згідно зі святим Павлом, «не шукає свого», справедливість «шукає свого» та «не шукає не свого». Справедливість не є місцем зустрічі, але розділення, яке запобігає сутичці. Щоб це осягнути, вона не може відмовитися від того, щоб претендувати на належне, але також дозволити на те, щоб віддати більше, ніж належне. Справедливість без любові, таким чином, залишається недосконалою.