Християнство та демократія. Вклад євангельського вчення у сучасну політику. Бесіди про соціальну доктрину Церкви (78)

Щосереди програма української редакції Ватиканського Радіо присвячена темі соціального служіння Церкви. Різні інформаційні повідомлення відповідного змісту доповнює спеціальна тематична рубрика "Бесіди про соціальну доктрину Церкви". Пропонуємо вашій увазі черговий випуск з цієї серії:

************************************************
Християнство та демократія. Вклад євангельського вчення у сучасну політику

Коли говоримо про сучасні політичні устрої, то найчастіше чуємо слово «демократія»: демократичний лад, демократичні стандарти, відсутність демократії, демократизація. Але сьогодні, коли іменем демократії часто виправдовуються утиски релігійної свободи християн, коли демократія вважається синонімом секуляризації та усунення релігії з громадського простору, а навіть вказується на релігію, а особливо, на християнство, як на «перешкоду» для демократії, варто пригадати, наскільки навчання Христа було фундаментальним і для цієї неоднозначної сфери людської діяльності, якою є політика. Як кожна людська дійсність, також і політика протягом століть черпала світло з Євангельської мудрості. Можна навіть сказати, що перемінююча сила християнської благовісті дала нове спрямування цій дійсності.

Яким же є внесок Євангелія у формування сучасної політики? Візьмімо, наприклад, поняття світськості. Хоч сучасні тенденції не хочуть цього визнавати, але саме завдяки християнству та його Божественному Засновникові цей принцип увійшов в нашу історію. У всіх стародавніх суспільствах панувала теократична система: глава держави також був релігійним главою. Вистачить згадати єгипетського фараона, який вважався сином Бога-Сонця, чи римських імператорів, яких вшановували, як божество.

З приходом Ісуса цей принцип змінюється. Саме Він був першим, хто сформував концепцію світськості, коли сказав: «Віддайте кесареві – кесареве, а Богові – Боже». Ісус розділяє релігійну та політичну владу. Але також слід додати, що кесар та Бог не перебувають на однаковому рівні, і навіть якщо є вірним віддавати кесареві кесареве, то першість все-одно належить Богові. Тому, у цих словах не слід вбачати розрив між політикою та релігією, але слушну відмінність однієї від іншої.

Наслідком цього є десакралізація влади та відкинення так званого «державопоклонництва». Перші християни, керуючись логікою розрізнення між політичною та релігійною сферою, відмовлялися приносити жертви на честь імператора. Не один з них заплатив за це своїм життям, а серед них були й високопоставлені особи тогочасної імперії. Таке наставлення було першим в історії виявом намагання десакралізувати владу. Від самого початку християни відкидали «державопоклонництво», і протягом історії чинили це не раз, зокрема, й у ХХ столітті, протистоячи різним тоталітаризмам.

Але десакралізація влади не означає зневагу до неї. Послідовники Ісуса пропонують новий підхід в ставленні до влади. З одного боку, вони хочуть бути добрими громадянами, підпорядковуватися імператорові, але відкидають віддавання йому почестей, приналежних одному Богові. Християни не бажають бути анархістами, які не шанують законної влади. Святий Павло в Посланні до Римлян пише: «Кожен нехай кориться установленій владі. Нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом». Цими словами Апостол Народів хоче сказати, що кожне суспільство зі своєї природи має когось, хто ним управляє для його ж добра, і тим, хто законно і чесно здійснює владу, належить відповідна пошана.

Однак, держава загалом, чи будь-яка влада не може вимагати більшого, ніж їм належиться. Могутність установленої законної влади є великою, але не безмежною, і вона не може вимагати чогось, що суперечить природному законові чи Божій волі, як це випливає зі слів апостолів Петра та Івана, якими вони відповіли на наказ не звіщати Христа, даний первосвящеником, що був представником влади для тогочасного ізраїльтянина: «Слід більше слухатись Бога, а не людей».

Зрештою, саме в християнстві своє коріння знаходять актуальні форми демократії. Адже чим є демократія, як не перенесенням у політичну сферу лютеранського бачення священства. Мартін Лютер навчав, що у Церкві не існує жодної різниці між мирянами та духовенством, що всі охрищені є священиками. А той, хто очолює громаду, робить це з її доручення. Подібно, в сучасному світі, в цивільній сфері, представники політичного класу є такими самими громадянами, як інші, яким люди доручили їх представляти.

Також і принципи Французької Революції – свобода, рівність і братерство, – які лежать в основі сучасних демократичних устроїв, мають очевидне християнське походження. Як зазначають деякі мислителі, ці революційні принципи є виявом християнства, з якого, однак, усунено Бога, з усіма трагічними наслідками, що з цього випливають, або ж, так би мовити, «атеїстичного християнства», де Бога усунено, але залишилися концепції, які ясно свідчать про євангельське походження.

Можна сказати, що християнські ідеї були вирішальними в окресленні нового підходу до стосунків людини та влади. Християнське бачення світу вплинуло на народження та розвиток сучасних демократій. Зрештою, значна більшість демократичних країн – це ті, де присутність християн була досить вагомою. Але сьогодні слід невтомно пригадувати, що демократична система, для того, щоб осягнути свою повноту, не може не рахуватися з Євангелієм.