Передавати причини для віри

«Господи, чи після заслуженого завершення кожного важкого дня Ти не хочеш сказати, що це все означає? І чи можеш Ти запропонувати бодай якісь причини, щоб увірувати?» – це слова американського музиканта та співака Брюса Спрінґстіна з одного з його найсумніших альбомів, присвячених соціальній та гуманітарній ситуації своєї країни.

Його слова виходять за межі географічних кордонів. Також і тут, у Європі, це запитання становить один з глибоких вузлів сучасної культури, його загострює економічна криза та нерозуміння, яке багато людей відчувають, між тим, чим живуть, і можливістю існування якогось сенсу, що виходить за межі цього.

Для віруючих зрозуміло, що можна говорити про кризу віри та про відкинення Бога з життєвих горизонтів, але все це випереджує інший аспект. Він стосується можливості передавання сенсу, можливості ділитися вірою. Відчуття порожнечі, ізольованості, втрати тотожності, яке переживають численні люди, є надто сильним. Це відчуття загострюється соціальною роздрібненістю, настільки сильною в наших містах, що вона призводить до зменшення довір’я до інших; а також кризою родини, яка немов каже, що постійні стосунки між чоловіком та жінкою, між фундаментально відмінними особами, є непередбачуваними та неможливими.

Тож на якій спільній основі мислення, відчуттів, взаємного довір’я та очікувань можна передавати якісь причини для віри? Слід визнати, що для багатьох людей горизонт огорнений темрявою. Ні, він не замкнений. Він очікує переконливої відповіді. На відповідь, яка, перефразовуючи слова однієї пісні, зможе взяти на себе наші гріхи, які не надолужено лежать на дорозі.

І ось це непросте завдання, першими з-поміж усіх, стосується тих, хто вірує, хто має віру. Це щодня досвідчують батьки та вихователі, усі ті, які стоять перед обов’язком не лише передавати, але й ділитися з новими поколіннями сенсом того, чим живемо. Здається, що світ втратив граматику та мову, потрібні для спільних зусиль у побудові майбутнього. Як пригадував Папа Венедикт XVI ще два роки тому, виступаючи в осідку Британського парламенту у Вестмінстер-холлі в Лондоні, глобальна фінансова криза в усій повноті виявила невідповідність прагматичних та короткозорих розв’язок на складні соціальні та етичні проблеми. Європейські народи повинні уникнути замкненості у своїй відособленості, що, як про це свідчить також і нещодавня історія, породжує лише поділи та конфлікти.

Щоб змогти щось передавати, ми покликані до нової справи інкультурації мислення та віри, щоб втілити для сучасної людини слова та нові горизонти. Необхідно застосовувати і розум, і серце, як невтомно повторює Венедикт XVI, щоб наново розпочати спільний дискурс, відкриваючи його на Бога. І не слід боятися, бо до виконання цього завдання покликане кожне покоління, і це щодня здійснюється в родині, не зважаючи на помилки. Ця справа інкультурації потребує людей, обдарованих розумом, який уміє відкриватись також і на минуле. Бо, як пророчо повторює Венедикт XVI, абстрактний, антиісторичний розум, який вірить у те, що може над усім панувати, який відкидає всі традиції та культурні цінності, вчиняє життя непридатним, вибиває ґрунт з-під ніг, гасить будь-яке тепло у вогнищах людського співжиття.

На цьому рівні відбувається вирішальне співставлення між різними культурами та віруваннями, які сьогодні розділяють ті самі простори. Всі разом покликані будувати майбутнє наших суспільств, а між ними має бути можливим передавання сенсу та значення життя. Чи міжкультурний діалог, зустріч між особами однакової гідності, що спрямована на пошук фундаментальної єдності, яка є братерською та відкриває шлях у майбутнє, може породити розум, що намагається визволитися від всіх культур, розум, який накидає анонімні стилі життя, позначені виключно особистою вигодою?

Отож, завдання інкультурації, передавання цінностей, діалогу культур з вірою, кличе до справи людські серця, тобто, здатність будувати взаємини, жити спільнотним виміром. Так, у взаєминах з іншим існує певна напруга, на що кожна культура вміла відповісти у категоріях гостинності та відкритості, щоразу, коли в іншому бачилося носія надії. А лише вільне серце може розпізнати в іншій людині свого ближнього, даючи змогу подолати слабкості, несправедливість і самотність, які пригнічують значну частину людства, починаючи з наших міст. А також почути рації віри наприкінці важкого дня.

П’єтро Кокко
Журналіст Ватиканського Радіо