Оновлення в послідовності. 50-річчя Другого Ватиканського Собору (6)

Першим плодом Другого Ватиканського Собору, 50-річчя якого відзначатимемо у жовтні, була конституція про священну літургію. Можна сказати, що вона стала фундаментальною для соборового оновлення, адже більшість післясоборові зміни зауважили, насамперед, через літургійні. Але з іншого боку, саме літургійна реформа до сьогодні спричиняє також непорозуміння й поділи.

Згадана конституція встановила загальні положення щодо літургійного порядку, перше з яких стверджує, що врегульовувати літургійні справи належить до компетенції Церкви, тому ніхто не може з власної ініціативи щось самовільно додавати, скорочувати чи змінювати в цих питаннях. Отож Собор, хоч і відкриваючи можливості певної літургійної винахідливості, був далеким від того, щоб розуміти літургію, як справу людини.

Взаємини між літургією та вірою відображаються стародавньою формулою «lex orandi – lex credendi», що означає «правило молитви є правилом віри». Літургійна чинність передбачає віру учасників, у той час як спосіб молитви випливає з правильного способу вірування. Тож коли теперішній Папа говорив про те, що слід стримати «тенденції умертвити літургію особистими винаходами», то це, серед іншого, вказує й на те, що він зауважує небезпеку переходу від сфантазованих відправ до неправильного вірування.

Ця проблема не є новою. На початку V століття Папа Інокентій І написав листа, в якому скаржився: «Кожен вважає слушним слідувати не за тим, що йому було передане, але за тим, що йому подобається, а це є причиною роздорів між людьми». Однак, і сьогодні є ті, які вважають, що літургія повинна випливати зі спонтанності. Але це не так. Зрештою, не є правдою й те, що все було зроблено, раз і назавжди. Наставлення ригористів, які закликають лише повторювати те, що було встановлене в минулому, заперечує історичний вимір Церкви, наново оцінений Другим Ватиканським Собором. Тож залишається просити Святого Духа про дар мудрості, щоб вміти знаходити правильний шлях між двома крайнощами.