Оновлення в послідовності. 50-річчя Другого Ватиканського Собору (6)
Першим плодом Другого
Ватиканського Собору, 50-річчя якого відзначатимемо у жовтні, була конституція про
священну літургію. Можна сказати, що вона стала фундаментальною для соборового оновлення,
адже більшість післясоборові зміни зауважили, насамперед, через літургійні. Але з
іншого боку, саме літургійна реформа до сьогодні спричиняє також непорозуміння й поділи.
Згадана
конституція встановила загальні положення щодо літургійного порядку, перше з яких
стверджує, що врегульовувати літургійні справи належить до компетенції Церкви, тому
ніхто не може з власної ініціативи щось самовільно додавати, скорочувати чи змінювати
в цих питаннях. Отож Собор, хоч і відкриваючи можливості певної літургійної винахідливості,
був далеким від того, щоб розуміти літургію, як справу людини.
Взаємини між
літургією та вірою відображаються стародавньою формулою «lex orandi – lex credendi»,
що означає «правило молитви є правилом віри». Літургійна чинність передбачає віру
учасників, у той час як спосіб молитви випливає з правильного способу вірування. Тож
коли теперішній Папа говорив про те, що слід стримати «тенденції умертвити літургію
особистими винаходами», то це, серед іншого, вказує й на те, що він зауважує небезпеку
переходу від сфантазованих відправ до неправильного вірування.
Ця проблема
не є новою. На початку V століття Папа Інокентій І написав листа, в якому скаржився:
«Кожен вважає слушним слідувати не за тим, що йому було передане, але за тим, що йому
подобається, а це є причиною роздорів між людьми». Однак, і сьогодні є ті, які вважають,
що літургія повинна випливати зі спонтанності. Але це не так. Зрештою, не є правдою
й те, що все було зроблено, раз і назавжди. Наставлення ригористів, які закликають
лише повторювати те, що було встановлене в минулому, заперечує історичний вимір Церкви,
наново оцінений Другим Ватиканським Собором. Тож залишається просити Святого Духа
про дар мудрості, щоб вміти знаходити правильний шлях між двома крайнощами.