Віра у вічне життя спонукує нас будувати кращий світ. На загальній аудієнції з Папою Венедиктом XVI 2 листопада 2011

У середу, 2 листопада 2011 р., тисячі прочан з різних кінців світу заповнили зал імені Папи Павла VI у Ватикані, щоб зустрітися зі Святішим Отцем Венедиктом XVI на загальній аудієнції. Між ними була також група українців, які прибули до Риму з Генуї, що на півночі Італії.

Сьогодні у літургічному календарі латинського обряду – спомин усіх померлих, і саме цій темі Папа присвятив чергову зустріч з вірними. «Під час сьогоднішньої аудієнції, – сказав він, – хочу запропонувати вам кілька простих думок про дійсність смерті, яка для нас, християн, просвітлена Христовим Воскресінням, та відновити нашу віру у вічне життя».

Людина завжди турбувалася про своїх померлих, намагаючись дати їм свого роду друге життя у пам’яті. Парадоксальним, за словами Святішого Отця, є те, що дуже часто те, що вони любили, чого прагнули чи сподівалися, ми відкриваємо, поринаючи у спогади, коли стоїмо перед могилами, які стають немовби вікном у їхній світ.

«Чому це так? Тому що, незважаючи на те, що часто смерть є майже забороненою темою в нашому суспільстві, де існують постійні намагання усунути з наших умів навіть згадку про неї, вона стосується кожного з нас», – сказав Венедикт XVI, зазначаючи, що перед цією таємницею всі ми, навіть несвідомо, шукаємо чогось, що спонукуватиме до надії, дасть розраду чи відчинить якісь горизонти. «Дорога смерті, – додав Папа, – є дорогою надії, а тому проходитися нашими цвинтарями, як також читати надгробні написи, означає здійснювати шлях, позначений сподіванням вічності».

Але чому ми боїмося смерті? За словами Святішого Отця, це і страх перед порожнечею, боязнь вирушити в невідоме. Ми незгідні покинути все те, що доброго і прекрасного здійснили під час свого існування. Вічності вимагає сама природа любові. Боїмося також суду про нашу діяльність, оцінки свого життя.

«Урочистість Всіх Святих та Спомин усіх померлих вірних пригадують нам, що лише той, хто вміє у смерті розпізнати велику надію, той може також прожити життя, відштовхуючись від надії, – сказав Венедикт XVI. – Як що ж ми зведемо людину виключно до її горизонтального виміру, до того, що можна досвідчити емпірично, саме життя втрачає свій сенс. Людина потребує вічності, а кожна інша надія є для неї надто короткою та надто обмеженою». Існування людини, за словами Папи, можна пояснити лише якщо існує Бог, якщо існує любов, здатна подолати кожне відокремлення, в тому числі і те, яке спричинене смертю. «Ми знаємо, – додав він, – що Бог вийшов з Своєї далечіні та став близьким, увійшов у наше життя й говорить нам: “Я – воскресіння і життя, хто в мене вірує, навіть якщо й умре, то житиме” (Ів 11,25)».

Щоразу, проказуючи молитву «Вірую», ми наново стверджуємо цю істину, сказав наприкінці Святіший Отець, додаючи, що відвідування цвинтарів і молитва за померлих є нагодою відновити свою віру у вічне життя, жити цією великою надією та свідчити її світові. «Саме віра у вічне життя, – сказав Венедикт XVI, – дає християнинові відвагу дедалі більше любити цю нашу землю та працювати над будуванням майбутнього і над тим, щоб залишити йому справжню й стійку надію».