Папа Іван Павло ІІ про святого Володимира Великого та Хрищення Руси-України. Через
поріг тисячоріччя з Іваном Павлом ІІ (55)
Сьогодні, повертаючись до рубрики, яку ми започаткували з нагоди беатифікації Папи
Івана Павла ІІ та 10-ої річниці його візиту в Україну, хочемо пригадати його слова
про Хрищення Руси-України та святого Володимира Великого, виголошені під час Служби
Божої в латинському обряді, яку він відправив у Києві 24 червня 2001 року. Слід згадати,
що протягом усього свого понтифікату блаженний Іван Павло ІІ багато разів звертався
до цієї теми, зокрема під час святкувань хрищення Руси-України, які проходили в Римі
у липні 1988 року. А 14 лютого 1988 року було оприлюднене окреме Послання Святішого
Отця Івана Павла ІІ «Великий дар Хрищення», написане до українців-католиків з нагоди
Тисячоліття Хрищення Київської Русі.
А тепер послухаймо голос Папи Івана Павла
ІІ, записаний під час Служби Божої у Києві:
(Тут, на
цьому місці, відбулося хрищення Русі. З Києва почало розквітати те християнське життя,
що його виростило Євангеліє спершу на землях древньої Русі, відтак на територіях Східної
Європи, а згодом, за Уралом, на просторах Азії. Отже, також і Київ, у певному значенні,
відіграв роль “Господнього предтечі” між численними народами, до яких, виходячи звідси,
пізніше дійшла благовість спасіння.
Святий Володимир і мешканці Русі
отримали Хрищення від місіонерів, які прийшли з Константинополя, найбільшого центру
християнства на Сході, і таким чином молода Церква увійшла у сферу багатої спадщини
віри і культури візантійської Церкви. Це було наприкінці першого тисячоліття. Хоч
Константинопольська і Римська Церкви тоді жили за двома окремими традиціями, однак
вони ще перебували у повній єдності. В Апостольському Листі Euntes in mundum
– Ідіть у світ я написав таке: “Ми повинні спільно дякувати Господеві за ту подію,
яка сьогодні є побажанням і надією. Бог хотів, щоб Мати Церква, видимо з’єднана, прийняла
у своє лоно, вже тоді багате націями та народами, і то у часи місіонерської експансії
як на Заході, так і на Сході, цю свою нову дочку на берегах Дніпра” (ч.4).
Якщо
сьогодні відправляємо Євхаристію згідно з римською традицією, то цим пригадуємо той
момент, який так глибоко пов’язаний з візантійською традицією, - а з ним є спогад
про єдину купіль Хрищення. Ми робимо це з вдячністю, а також з бажанням, щоб пам’ять
про неї допомогла віднайти ту обставину сопричастя, в якій різниця традицій не перешкоджала
єдності у вірі та у церковному житті.
З Хрищенням, яке відбулось тут,
у Києві, почалась 1000-літня історія християнства на територіях нинішньої України
і цілого регіону. Сьогодні, маючи оту благодать зупинитись на цьому історичному місці,
мій погляд витає над більше ніж десятьма століттями, впродовж яких ласка першого Хрещення
продовжувала переливатися на наступні покоління синів і дочок цього Народу. О, який
розквіт духовного, літургійного та церковного життя розпочався від зустрічі відмінних
культур і релігійних традицій! Ця чудова спадщина тепер довірена вам, дорогі брати
й сестри. У ці дні, коли я, як прочанин, відвідую вашу Землю, молю Бога разом із вами,
щоб це ваше покоління на початку нового тисячоліття було на висоті славних традицій
минулого. (…)