Бесіди про соціальну доктрину Церкви (9). Іван Павло ІІ - пророк соціальної доктрини Церкви

Щосереди програма української редакції Ватиканського Радіо присвячена темі соціального служіння Церкви. Різні інформаційні повідомлення відповідного змісту доповнює спеціальна тематична рубрика "Бесіди про соціальну доктрину Церкви". Пропонуємо вашій увазі черговий випуск з цієї серії:

******************************************
Іван Павло ІІ – пророк соціальної доктрини Церкви
(продовження)

 
Продовжуємо знайомитися зі змістом статті «Іван Павло ІІ – пророк Соціальної Доктрини Церкви», автором якої є архиєпископ Джампаоло Крепальді, колишній Секретар Папської Ради «Справедливість і мир».

Особиста історія блаженного Івана Павла ІІ допомагає зрозуміти, чому він став «пророком» соціального вчення Церкви. Сам Святіший Отець неодноразово згадував про свій досвід робітника, а також немалу роль відводив своїй приналежності до конкретного народу. Кароль Войтила досвідчив на особистому рівні значення Христа в конкретному житті, і те, як юнацькі прагнення, сподівання робітника чи студента знаходять у Христі те світло, яке надає їм належну вартість, в тому числі – і їхньому людському вимірові. Цей досвід невіддільний від його приналежності до польського народу, в якому тісно переплетені громадянська та церковна історії.

Автор статті звертає увагу на те, що вистачить відвідати катедральні храми чи у Варшаві чи в Кракові, щоб побачити, як польське суспільство черпало ресурси з католицтва, та як польський католицизм глибоко пов’язаний з національною історією, в якій бачимо участь Церкви у труднощах й трагедіях народу під час поділів та переслідувань, під час нападів і тоталітарних режимів. Кароль Войтила зростав в релігійності народу, вкоріненій між людьми, і яка бере участь у його подіях. З особистого досвіду, з досвіду священичого та єпископського служіння, він збагнув «присутність» християнства у суспільстві, здатність віри надихати солідарність, творити культуру, будувати цивілізацію, тобто, бути дієвою силою в конкретній історії людей.

З іншого боку, досліджуючи праці філософів феноменологічного спрямування, зокрема, твори Едіт Штейн, та поєднуючи їхній досвід зі спадщиною святого Томи Аквінського, мислитель Войтила приходить до бачення людської особи як «чину». Тобто, людську діяльність він бачив як вчинок цілої особи, наслідки якого, першого усього, стосуються самої особи. Діючи, людська особа себе будує, себе творить. Через діяння людська особа виражає свою потребу в тому, щоб бути. У цьому контексті відбувається зустріч з іншими людьми, тобто, суспільні стосунки мають цінність не так з огляду на те, що люди роблять, як на те, ким вони є. Спільнота складається з людей, які прагнуть бути людьми. А це якраз і є ціллю будування спільноти. Однак, цю мету ми не встановили собі самі. Вона вписана в нашу природу Творцем. У такому ключі християнство представляється глибоко гуманним, а життя людини на землі, її діяльність в соціальній сфері, приймається як процес гуманізації, тобто того, що робив Ісус під час Свого земного життя. І саме тому Христос має стосунок до суспільної діяльності людини, до праці на фабриці чи економічних дій, адже в цих місцях людина будується, відкриває істину про себе та ближніх, зустрічає там Христа.

У енцикліці Centesimus Annus (Сотий рік) з 1991 року, блаженний Іван Павло ІІ інтерпретує події, що відбулися в Східній Європі у 1989 році, як приклад зустрічі Церкви та робітничого руху, зрозуміння ролі Христа в змаганні за справедливість. Осмисливши по-богословськи ці події, Святіший Отець вбачає у них значення християнської віри та її історичну плідність. Адже вона пробуджує відчуття гідності, заохочує підвести погляд вгору, надихає до мирного прямування до справедливості і миру. Наголошуючи на гідності людської особи, корінь якої у її здатності спілкуватися з Небесним Отцем, саме Церква становить основний спротив тоталітарним режимам.

Говорячи про життєвий досвід Кароля Войтили перед тим, як він був обраний Папою, не можна оминути його участь в Другому Ватиканському Соборі. Не можна стверджувати, ніби Собор применшив роль соціальної доктрини Церкви, навпаки, він ще ясніше пояснив її місце у місії Церкви на служінні світові. Конституція «Gaudium et spes» (Радість і надія) пояснює, що звіщення Христа у земній дійсності, євангелізація та сприяння людині становлять нероздільні аспекти служіння Церкви. І саме в цьому ключі Іван Павло ІІ навчав, що також і соціальна доктрина звіщає Христа та є засобом євангелізації.