Через Великий Піст з Слугою Божим Іваном Павлом ІІ (6)

Cьогодні завершуємо наші спільні роздуми над великопосними посланнями Папи Івана Павла ІІ, присвятивши цю шосту зустріч останнім зверненням, які Вселенський Архиєрей адресував всім вірним з нагоди Великого Посту від 2000 по 2005 роки.

«Великий піст, який є часом навернення і примирення, – читаємо у папському звернені на початку нового тисячоліття, – набуває цього року особливого характеру, бо він вписаний у Великий Ювілей 2000 року. Великопосний час справді є кульмінаційним моментом шляху навернення і примирення, який Ювілей, рік Господньої благодаті, вказує всім віруючим для того, щоб вони могли відновити свою злуку з Христом і в новому тисячоріччі з оновленим запалом звіщати Його тайну спасіння».

«Благодать Ювілею, перш усього, спонукує нас відновити особисту віру. Вона полягає у прийнятті звіщення Пасхальної Тайни, через яку віруючі визнають, що в Ісусі Христі, Розіп’ятому і Воскреслому, їм дано спасіння. Щодня віддають Йому своє життя; приймають усе, що Господь їм зсилає, у переконанні, що Бог їх любить. Віра – це “так”, сказане людиною Богові».

«Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28,19). Ці Ісусові слова запевняють нас в тому, що, звіщаючи Євангеліє любові і вводячи його в життя, ми не самотні. Також і в цей Великий Піст 2000 року Він знову запрошує нас повернутися до Отця, Який чекає на нас з відкритими обіймами, щоб перетворити нас у живі й переконливі знаки Його милосердної Любові».

«Любов не поривається до гніву» (пор. 1Кор. 13,5) – на цих словах з послання святого апостола Павла до Коринтян зосереджене Великопосне повчання Вселенського Архиєрея з 2001 року, в якому Папа закликає віруючих відкрити своє серце на любов до ближніх, особливо до тих, від яких зазнаємо кривду чи зневагу. Це, за словами, Івана Павла ІІ, буде логічним кроком після відзначення Великого Ювілею. «Нехай великопосний період покути і примирення заохотить віруючих до того, щоб у своїх рішеннях і поведінці керуватися автентичною любов’ю, яка вміє зауважувати всі виміри людини. Ця внутрішня настанова дозволить приносити плоди Духа (пор. Гал. 5,22) і з відновленим серцем допомагати потребуючим», – писав тоді Слуга Божий Іван Павло ІІ.

Наступного, 2002 року, Наступник апостола Петра як тему для свого послання на Великий Піст обрав слова з Євангелії від Матея: «Даром прийняли, даром давайте» (Мт. 10,8). Перелічуючи численні дари, які кожен з нас одержує протягом життя, Папа наголошує на тому, що дар любити інших по-особливому характеризує християнське життя. «Що маєш, чого б не одержав? – запитує Іван Павло ІІ словами апостола Павла і продовжує, – Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, наче б не одержав? (1 Кор. 7,7)». Саме протягом Великого Посту, як зазначає Папа, всі віруючі мають виняткову нагоду щоб виявити свою вдячність Богові за всі Його добродійства, особливо – віддаючись служінню на користь найбільш потребуючих.

Провідна думка звернення Папи Івана Павла ІІ на Великий Піст 2003 року, взята із книги Діянь Апостолів: «Більше щастя давати, ніж брати» (20,35), вказує не на звичайне моральне повчання чи наказ, накинутий людині. Це – схильність, немов би записана в людській природі: кожна людина відчуває потребу контакту з іншим і повністю самоздійснюється тільки тоді, коли у свободі серця дарує себе іншим.

«Звертаючись до віруючих і до всіх людей доброї волі, – пише Папа Іван Павло ІІ, – хочу підтвердити очевидний принцип, якого часто не дотримуються, а саме: треба шукати добра не тільки для вузького кола упривілейованих, а прагнути покращення життєвих умов для всіх. Тільки на такій основі можна збудувати по-справжньому справедливий і солідарний міжнародний лад, якого усі прагнуть».

«Хто приймає дитину в Моє ім'я, той Мене приймає» (Мт. 18,5) – так звучить тема великопосного послання Папи з 2004 року, в якому Вселенський Архиєрей заохочує вірних призадуматися над становищем дітей, яких також і сьогодні Ісус кличе до Себе й показує їх як приклад тим, які бажають стати Його учнями. Іван Павло ІІ, цитуючи Святе Письмо, звернув увагу на різні життєві ситуації в яких перебувають діти, які потребують нашої опіки, а на завершення написав так: «Із повним вдячності подивом я думаю про тих, хто працює над вихованням дітей, хто переживає труднощі й старається принести полегшення їм та їхнім рідним у стражданнях, спричинених війною і насильством, відсутністю їжі та води, вимушеною еміграцією і багатьма іншими формами несправедливості, яка існує в світі».

В останній рік свого понтифікату, тобто 2005 року Слуга Божий Іван Павло ІІ у своєму великопосному посланні пропонував замислитись над тим, яку роль покликані відіграти в суспільстві та в Церкві похилі віком люди і, таким чином, духовно підготуватись до того, щоб завжди ставитись до них з любов’ю.

«Цього року, дорогі брати і сестри,– пише Папа, – бажаю запропонувати вашій увазі дуже актуальну тему, яку добре описує наступний уривок із Старозавітної книги Второзаконня: «в тому твоє життя і довголіття, щоб тобі жити на землі» (Втор. 30,20). Цими словами пророк Мойсей звернувся до народу, закликаючи його заключити Союз з Ягве в країні Моав, «щоб жити на світі тобі і твоєму потомству, любивши Господа Бога твого, слухавшись його голосу та прихилившись до нього» (Втор. 30,19–20). Згідно з біблійним розумінням, довголіття – це знак благословенної прихильності Всевишнього. Отже, довголіття виявляється особливим Божим даром».

«Людське життя – це дорогоцінний дар і його треба любити та захищати в усіх його періодах розвитку. Заповідь “Не вбивай”, завжди зобов’язує до пошани та сприяння людському життю, від його початку аж до природного кінця».

«Враховуючи це, треба ставитись до похилих віком людей із розумінням і виявляти їм усяку допомогу. Хочу висловити моє признання тим людям, які стараються вийти назустріч цим потребам, – пише Святіший Отець, – також закликаю людей доброї волі скористатись часом Великого Посту, щоб дати свій особистий вклад у цю справу. Це дозволить багатьом людям похилого віку не вважати себе тягарем для громади, часом навіть для своїх родин, і не відчувати самотності, яка веде до замкнутості і знеохоти».

«Люди похилого віку мають на цьому етапі життя більше вільного часу, що дає їм можливість розглянути ті основні питання, які раніше, можливо, залишались поза їхньою увагою, задля невідкладних справ, чи того, що вони вважали першорядним. Усвідомлення остаточної мети життя спонукує людей похилого віку зосереджуватися на тому, що істотне, надаючи цінності тому, чого не нищить невблаганний час».

«Саме завдяки цьому похила віком людина може далі відігравати свою роль у суспільстві. Якщо є правдою, що людина живе спадщиною своїх попередників, і що її майбутність вирішальною мірою залежить від того, як їй передані культурні цінності народу, до якого вона належить, то мудрість і досвід людей похилого віку може освітити шлях людства в напрямку досконалішої цивілізації».

Ці останні слова Слуги Божого Івана Павла ІІ, крім сили повчання, містять у собі ще й особистий вимір, адже у той час Святіший Отець сам вже був похилий віком. Вони також є найкращим підсумком усієї діяльності Великого Папи, зокрема – його 27-ми великопосних повчань, над якими ми разом з вами роздумували протягом кількох тижнів. Складаймо подяку Богові за цього Праведника, бо його мудрість і досвід не тільки освітлюють шлях людству до досконалішої цивілізації, але також є прикладом правдивої святості, гідної наслідування кожною віруючою людиною.

Приготував о. Йосафат Хаймик, ЧСВВ