Через Великий Піст з Слугою Божим Іваном Павлом ІІ (5)

Найдорожчі в Господі, сестри і браття, наближаємося до світлих подій Празника Господнього Воскресіння, а також – до беатифікації Слуги Божого Папи Івана Павла ІІ, яка відбудеться в неділю після Пасхи. Своє духовне приготування до цих подій, ми здійснюємо також і через спільне роздумування над великопосними посланнями Великого Папи. Останнє, яке ми собі пригадали минулої зустрічі, було з 1996 року. Сьогодні продовжуємо цю спільну мандрівку.

Звернення Папи Івана Павла ІІ з нагоди Великого Посту 1997 року розпочинається словами: «Час Великого Посту пригадує 40 років, які ізраїльський народ провів у пустелі, коли прямував до обіцяної землі. У той період народ зазнав на досвіді, що означає жити під наметом, без постійного житла, у повній відсутності забезпечення. Скільки разів його охоплювала спокуса повернутись у Єгипет, де принаймні був запевнений хліб, хоча він був харчем рабів. У ненадійності пустині сам Бог подбав про воду та харчування для свого народу, захищаючи його від небезпек».

«Великопосний період, – пише далі Святіший Отець, – має на меті допомогти віруючим наново, із зобов'язанням особистого очищення, пережити такий самий духовний шлях, усвідомлюючи бідність та ненадійність існування та наново відкриваючи провидінне втручання Господа Бога, який закликає відкрити очі на потреби найбільш потребуючих братів. У такий спосіб, Великий Піст стає також і часом солідарності щодо нетривких ситуацій, в яких знаходяться окремі особи та народи у стількох частинах світу. У цьому контексті, як тему для роздумування Папа запропонував слова, взяті є Євангелії від святого Матея: «Прийдіть, благословенні Отця мого, бо я був чужинцем і ви мене прийняли» (пор. Мт. 25,34-35).

«Дім – це місце сімейної спільності, – читаємо далі в Папському звернені, – домашнє вогнище, де з любові між чоловіком і жінкою народжуються діти і де навчаються життєвих навиків та моральних цінностей і духових основ, які зроблять з них громадян і християн завтрашнього дня. Вдома похилі віком і хворі зазнають тієї атмосфери близькості й любові, що допомагає подолувати також і дні страждань та фізичного занепаду.

Але, на жаль, скільки-то є таких, які вирвані з атмосфери людського тепла і гостинності, які характерні для домашнього вогнища! – Пише далі Іван Павло ІІ. – Думаю про втікачів, біженців, про жертви воєн та природних катастроф, як також про людей, примушених до так званої економічної еміграції».

Вже у Старому 3авіті чужинець, і, взагалі, бездомний, наражений на всі небезпеки, заслуговував на особливе ставлення з боку віруючого. Що більше, Бог постійно нагадує про гостинність та великодушність до чужинця, пригадуючи ненадійність, на яку був виставлений сам ізраїльський народ. Ісус же сам утотожнюсться із бездомним: «Я був чужинцем і ви мене прийняли» (Мт. 25,25), навчаючи, що милосердя до тих, які знаходяться у такій потребі, буде винагороджено на небі. Тому, за словами Івана Павла ІІ, з Божої любові християнин вчиться допомагати потребуючому, поділяючи з ним власні матеріальні та духовні добра. Ця дбайливість не представляє тільки матеріальної допомоги тим, хто знаходиться у труднощах, але становить також нагоду для духовного зросту самого жертводавця, який отримує, від цього поштовх до відірвання від земних дібр.

Потреба реалізації християнської праведності у стосунку до найбільш потребуючих була темою і наступного великопосного послання Святішого Отця Івана Павла ІІ у 1998 році, яка також була зачерпнута є Євангелії від святого Матея: «Прийдіть, благословенні Отця мого, бо я був бідним і знедоленим і ви мене прийняли» (пор. Мт. 25,34-36).

«Убозтво має багато значень, – писав тоді Папа, – найчастіше воно означає брак потрібних матеріальних засобів. Ця бідність, яка в житті багатьох наших братів межує з нуждою, є справжньою ганьбою для суспільства, яке це допускає.

Існує також й інше убозтво, так само небезпечне. Воно полягає не у нестачі матеріальних засобів, але духовної їжі, відповідей на найважливіші питання, надії на майбутнє. Цe – бідність духа, яка приносить із собою великі страждання. На власні очі бачимо часто трагічні наслідки, життя, позбавленого сенсу. Ця форма нужди настає, переважно, у середовищах, в яких людина живе у добробуті, коли може задовольнити свої матеріяльні потреби, але позбавлена духовних дороговказів. Підтверджуються слова Ісуса Христа, сказані у пустелі: «Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» (Мт. 4,4). У глибині свого серця людина шукає значення життя, потребує любові».

Церква постійно бореться з усіма формами бідності, адже вона є Матір'ю і дбає про те, щоб кожна людина могла жити у спосіб, який 6и повністю відповідав їі гідності Божої дитини.

Кожен християнин покликаний поділяти страждання та труднощі ближнього, в якому приховується сам Бог. Однак, як зазначав Іван Павло ІІ, не існує тільки убожество в негативному значенні цього слова. Існує також убожество, яке миле Богові, те, яке Євангеліє називає "блаженним" (пор. Мт. 5,3). Завдяки цьому убозтву християнин признає, що його спасіння походить виключно від Бога, і він готовий прийняти ближнього і служити йому, визнаючи його "за більшого від себе" (пор. Фил. 2,3). Наставлення духовного убожества є плодом нового серця, яке нам дає Бог, і в період Великого Посту цей плід повинен дозрівати завдяки конкретним настановам, таким як дух служіння, готовість дбати про добро для іншої людини, прагнення єдності з ближнім, послідовна боротьба з гордістю, яка нищить пошану до ближнього.

«Господь сил учинить на оцій горі бенкет для всіх народів» (пор. Іс. 25,6). Ці слова, якими розпочинається Папське послання на Великий Піст 1999 року, запрошують до роздумів над провидінною турботою Небесного Отця щодо всіх людей. Вона проявляється вже в самому акті сотворення, коли Бог «побачив усе, що створив: і воно було дуже добре» (Бут. 1, 31). Підтверджується пізніше через особливі стосунки з Ізраїльським народом, який Бог обирає своїм народом, щоб здійснити діло спасіння. І, на кінець, ця провидінна турбота досягає своєї повноти в Ісусі Христі: в Ньому «благословення Авраама перейшло на поган і щоб ми вірою прийняли обіцяного Духа» (Гал. 3,14). Отож, за словами Слуги Божого Івана Павла ІІ, Великий Піст – це особливий період для того, щоб виявити Богові щиру вдячність за всі надзвичайні діла у стосунку до людини, протягом всіх епох історії, особливо, за наше спасіння заради якого Бог власного Сина не пощадив (Рм. 8,32).

Благословення, яке отримуємо в Христі, – повчав далі Папа, – нищить мур теперішності і відкриває нам двері, які ведуть до життя в Бозі, а роздумуючи над словами «Благословенні ті, що на шлюбну вечерю Агнця покликані» (Одк. 19,9), які знаходимо в Книзі Одкровення, Святішій Отець зазначає: «Не можемо забувати про те, що наше життя, віднаходить у цій вечері, як прообразі Євхаристії, свою остаточну мету. Ісус Христос учинив нас не тільки гідними вічного життя, але понад усе дав нам нову гідність Божих дітей, покликаних до участі вічного життя разом з Ним. Отож, підсумовує Вселенський Архиєрей, Великий піст запрошує нас визволитись від спокуси остаточного прив’язання до цього світу, усвідомлюючи, що «наше громадянство в небі» (Фл. 3,20).