Caritas in Veritate. З Папою Венедиктом XVI про розвиток людини та суспільних
взаємин (24)
У п’ятому розділі своєї третьої енцикліки «Любов у істині», який називається «Співпраця
людського роду», Папа Венедикт XVI розглядає залежність розвитку від визнання того,
що люди є однією сім’єю. Для такого ствердження і відповідних дій в напрямку солідарності
не вистачить лише даних суспільних наук, а потрібен також внесок метафізики та теології,
а вклад християнства та інших релігій у розвиток можливий лише тоді, «коли Бог знаходитиме
місце також і в публічній сфері» (ч.56). А це тому, що розум потребує очищення вірою,
а віра завжди потребує бути очищеною розумом.
Папа зазначає, що діалог між
вірою та розумом сприяє ефективності милосердної любові у суспільній сфері та становить
найвідповідніші рамки для братерської співпраці між віруючими та невіруючими. «Для
віруючих, – пише Венедикт XVI, – світ не є плодом випадку чи необхідності, але – Божим
задумом. З цього виникає обов’язок віруючих об’єднати свої зусилля з усіма людьми
доброї волі з інших релігій та з невіруючими, щоб цей наш світ дієво відповідав Божому
задумові: жити як одна сім’я під поглядом Творця» (ч.57). Особливим проявом милосердної
любові та головним критерієм для братерської співпраці віруючих та невіруючих Папа
називає принцип субсидіарності, який є виразом невід’ємної людської свободи.
Субсидіарінсть
– це, перш усього, допомога людській особі, яка надається тоді, коли вона самостійно
не спроможна осягнути необхідні цілі, однак, підтримує її свободу й участь через прийняття
відповідальності. Вона шанує гідність особи, оскільки вбачає у ній суб’єкт, який також
завжди спроможний дати іншим щось від себе, а тому є ефективним засобом проти будь-якої
форми патерналістського нав’язування підтримки. Вона також може враховувати як багатовимірний
характер проектів, визнаючи множинність суб’єктів, так і їхню координацію. «Отже,
– зазначає Венедикт XVI, – йдеться про принцип, особливо придатний для того, щоб керувати
глобалізацією та спрямовувати її до справжнього людського розвитку» (ч.57). Папа погоджується
з тим, що глобалізація потребує управління, адже вона має на меті осягнення спільного
добра на глобальному рівні, однак, вона повинна бути організована в субсидіарний та
колегіальний спосіб, щоб не порушувати свободу та бути дійсно ефективною.
Святіший
Отець далі вказує на те, що принцип субсидіарності повинен бути тісно пов’язаний із
принципом солідарності, і навпаки. Адже, «якщо субсидіарність без солідарності сходить
до соціального партикуляризму, то також дійсним є те, що солідарність без субсидіарності
впадає у патерналістську соціальну опіку, яка принижує потребуючого» (ч.58). Це треба
мати на увазі також і стосовно міжнародної допомоги для розвитку. Вона, незалежно
від намірів жертводавців, може іноді тримати народи в стані залежності і навіть сприяти
ситуаціям місцевого домінування і експлуатації всередині країни, якій надається допомога.
«Міжнародна допомога, щоб бути насправді такою, не повинна мати на меті сторонніх
цілей» (ч.58), – підкреслює Венедикт XVI, додаючи, що при її наданні повинна враховуватися
думка не лише урядів зацікавлених країн, але й місцевих економічних, громадських та
культурних чинників, включаючи також і місцеві Церкви.
Папа зазначає, що головним
ресурсом, який потрібно оцінити в країнах, яким надається допомога для розвитку, є
людський ресурс – це справжній капітал, якому потрібно допомагати зростати для того,
щоб забезпечити бідним країнам автономне майбутнє. Він також пригадує, що головною
допомогою, якої потребують країни, що розвиваються, є сприяння поступовому введенню
їхньої продукції на міжнародні ринки, вчиняючи їх повноправними учасниками міжнародного
економічного життя. Часто на перешкоді цьому стоїть брак справжнього попиту на ці
товари, а тому потрібно допомогти згаданим країнам підвищувати якість своєї продукції
і краще достусувати її до існуючого попиту. Крім того, дехто боявся конкуренції з
боку імпортованої продукції, зазвичай сільськогосподарської, що походила з бідних
країн. Однак, пригадує Святіший Отець, для згаданих країн можливість реалізувати цю
продукцію становить гарантію їхнього виживання у короткостроковій та в довшій перспективі.
«Справедлива і врівноважена міжнародна торгівля у сільськогосподарському секторі може
принести користь усім, як і щодо пропозиції, так і щодо попиту» (ч.58), – пише Венедикт XVI,
додаючи, що це, крім відповідного комерційного спрямування цієї продукції, вимагає
також встановлення сприятливих правил міжнародної торгівлі.