"Петрове служіння" як запорука вірності здоровому вченню. На загальній аудієнції з
Папою Венедиктом XVI 9 грудня 2009 р.
Під час загальної аудієнції у середу, 9 грудня 2009 р., яка відбулася у залі Павла VI
у Ватикані, Папа Венедикт XVI ознайомив слухачів із особистістю та духовною спадщиною
Руперта з Дойца, монаха-бенедиктинця, який жив у ХІІ столітті. Він з дитинства виховувався
при бенедиктинському монастирі в Льєжі, і пізніше сам став на шлях подвижництва.
Період,
в якому він діяв, був позначений протистоянням між Папою та імператором щодо права
призначати єпископів, коли Апостольська Столиця відстоювала незалежність призначення
єпископів та їхнього служіння від політичної влади. Протистояння заторкнуло і абатство
у Льєжі, де перебував Руперт. Місцевий єпископ, який не приймав вказівок Папи, саме
за вірність останньому відправив на заслання абата. І лише після того, як єпископ
примирився з Папою, а настоятель повернувся до обителі, Руперт прийняв священство,
бо не хотів його приймати з рук архиєрея, що був у протистоянні з Римом. Венедикт XVI
зазначив, що ця подія навчає нас, що у випадку суперечок у Церкві, звернення до «Петрового
служіння» становить запоруку вірності здоровій доктрині та дарує спокій та внутрішню
свободу. Така позиція Руперта згодом стала причиною того, що він був змушений покинути
Льєж, і врешті був призначений абатом у Дойці (тепер – один з районів німецького міста
Кельна), де перебував аж до смерті у 1124 році.
Руперт з Дойца залишив численну
богословську спадщину, беручи участь у багатьох тогочасних теологічних дискусіях.
Він, зокрема, захищав дійсну присутність Христа у Пресвятій Євхаристії, в цьому контексті
Венедикт XVI звернув увагу на те, що і в наші дні ми повинні призадуматися над Євхаристійною
дійсністю, оскільки існує небезпека звести її лише до обряду причастя, забуваючи про
те, що в ній дійсно присутній Воскреслий Христос, Який «віддає Себе в наші руки, щоб
вирвати нас із себе самих, включити до свого безсмертного тіла і так провадити нас
до нового життя».
Темою іншого диспуту, учасником якого був Руперт, є проблема
поєднання Божої всемогутності та доброти з існуванням зла. Він навчав, що Бог є виключно
добрим і не може прагнути нічого іншого, як добра. Початок зла він окреслює в самій
людині і в невластивому користуванні людською свободою. Як багато богословів того
часу, Руперт також шукав відповідь на питання: «Чому Боже Слово, Син Божий, став людиною?»
Багато хто пояснювали це необхідністю надолужити за гріхи людства. Абат з Дойца, натомість,
навчав, що Воплочення, головна подія усієї історії, було передбачене відвічно, незалежно
від гріха, для того, щоб усе створіння могло віддати славу Богові Отцеві і любити
Його, як одна сім’я, зібрана довкола Христа. Руперт також поєднав Маріологічне вчення
з вченням про Церкву, вбачаючи у Пречистій Діві Марії найсвятішу частину цілої Церкви.
Підкресливши
також і те, що Руперт з Дойца, як кожен тогочасний богослов, вмів поєднувати наукову
працю та молитовно-споглядальне життя, Венедикт XVI зазначив, що також і ми, «кожен
у властивий собі спосіб, можемо зустріти Господа Ісуса, Який неустанно супроводжує
нас на нашому шляху, і задля нашого спасіння уприсутнюється в Євхаристійному Хлібі
та Своєму слові».