Caritas in Veritate. З Папою Венедиктом XVI про розвиток людини та суспільних взаємин (21)

Розглянувши наприкінці четвертого розділу енцикліки «Любов у істині», який називається «Розвиток народів, права та обов’язки, навколишнє середовище», питання, пов’язані з екологічною відповідальністю людини, Папа Венедикт XVI, вказує на те, що «Спосіб, в який людина ставиться до навколишнього середовища, впливає на те, як вона ставиться до себе самої і, навпаки» (ч.51).

Із сказаного Святіший Отець робить висновок, що сучасне суспільство повинно серйозно переглянути свій стиль життя, який у багатьох частинах світу схильний до гедонізму, тобто думки, згідно з якою отримання приємності є найбільшою метою життя, та до споживацтва, залишаючись байдужим щодо шкоди, яка з цього може виникнути. Необхідно ефективно змінювати ментальність, яка б схиляла до таких стилів життя, у яких би пошук правдивого, прекрасного і доброго та спільність з іншими людьми стали б вирішальними чинниками у виборі предметів споживання, заощаджень та напрямків інвестицій.

Папа зазначає, що будь-яка шкода для солідарності чи громадської приязні спричиняє шкоду для навколишнього середовища, так як екологічна деградація вносить незадоволення у суспільні стосунки. Природа є настільки інтегрованою у сучасне суспільне і культурне життя, що її вже не можна вважати незалежним чинником. Опустелювання і збідніння окремих сільськогосподарських просторів є наслідком зубожіння народів, які їх заселяють та їхньої відсталості. Тож стимулюючи економічний та культурний розвиток цих народів, робиться також внесок у захист природи. Крім того, багато природних ресурсів нищаться війнами, тож мир сприяв би також і збереженню навколишнього середовища. Накопичення ресурсів може викликати серйозні конфлікти між народами, тому мирні договори щодо їх вживання можуть вберегти природу і добробут зацікавлених суспільств.

Далі Венедикт XVI пригадує, що Церква є відповідальною за створений світ, і повинна підтримувати почуття цієї відповідальності у громадській сфері. Роблячи це, вона повинна захищати не лише землю, воду та повітря, як дари створіння, що всім належать, але, передовсім, – людину, запобігаючи її самознищенню. «Нищення природи, – пише Святіший Отець, – в дійсності, тісно пов’язане з культурою, яка формує співжиття між людьми: коли у суспільстві шанується “екологія людини”, тоді й екологія навколишнього середовища отримує з цього користь» (ч.51). Папа робить порівняння, що так, як людські чесноти пов’язані між собою настільки, що послаблення однієї несе загрозу усім іншим, так само й екосистема опирається на пошані проектів, які стосуються як здорового співжиття у суспільстві, так і добрих взаємин з навколишнім середовищем.

Тому, зазначає Венедикт XVI, для збереження природи не вистачить лише економічних засобів чи відповідної освіти. Ці засоби є важливими, але «вирішальною проблемою є цілісне моральне наставлення суспільства. Якщо не шанується право на життя і на природну смерть, якщо зачаття, розвиток та народження людини роблять штучними, якщо на користь наукових досліджень приносяться у жертву людські ембріони, то суспільне сумління приходить до того, що втрачає поняття екології людини, а разом із цим – екології навколишнього середовища» (ч.51). Папа називає суперечністю таку ситуацію, коли від нових поколінь вимагається пошани до навколишнього середовища, в той час, коли освіта та законодавство не допомагає їм шанувати самих себе. «Книга природи є одною і неподільною, – пише він, – як щодо навколишнього середовища, так і щодо життя, статевості, подружжя, родини, суспільних стосунків, одним словом – щодо цілісного людського розвитку» (ч.51). Тому, неможливо виконати обов’язки щодо навколишнього середовища, занедбуючи ті, які існують щодо людської особи. Але, на жаль, саме це є великою суперечністю сучасної ментальності.

Наприкінці третього розділу своєї енцикліки «Любов у Істині» Венедикт XVI вказує на те, що істину та любов, яку вона виявляє, не можна виробити, а лише – прийняти. Їх першоджерелом не є, і не може бути людина, але Бог, який є Істиною та Любов’ю. Зрозуміння цього, вказує Папа, є дуже важливим для суспільства та його розвитку, оскільки саме ж покликання до розвитку окремих людей та цілих народів не ґрунтується на звичайних людських рішеннях, але вписане у план, який нас випереджує і становить для нас всіх обов’язок, який ми повинні добровільно прийняти. Бог, який є Істиною та Любов’ю, «підказує нам, що є добром і в чому полягає наше щастя. Отож, вказує нам шлях до справжнього розвитку» (ч.52).