Caritas in Veritate. З Папою Венедиктом XVI про розвиток людини та суспільних взаємин (2)

Розпочавши наше знайомство з енциклікою «Любов у істині», попереднього разу було сказано, що у її вступній частині Папа Венедикт XVI пояснює богословські основи своїх роздумів над питаннями цілісного розвитку людини у світлі любові й істині. Папа зазначає, що любов є головним шляхом соціальної доктрини Церкви, але не можна не усвідомлювати тих відхилень та позбавлення сенсу, яких вона зазнає, потрапляючи у ризик неправильного зрозуміння. І тут виявляється її взаємозв’язок із істиною, у світлі якої любов знаходить зрозуміння, підтвердження та здійснення.

«У сучасному соціально-культурному контексті, де поширена схильність вважати правдиве відносним, життя любов’ю у істині веде до зрозуміння, що вибір християнських цінностей є не лише корисним, але й необхідним елементом для будування доброго суспільства і для правдивого та цілісного людського розвитку», (ч.4) – пише далі Вселенський Архиєрей, пояснюючи, що християнство милосердної любові без істини можна легко замінити набором добрих почуттів, корисних для суспільного співжиття, але – маргінальних. Без істини любов відсувається до середовища виключно приватних стосунків і вона виключена із проектів людського розвитку універсального значення.

Християнська любов є, одночасно, любов’ю прийнятою та дарованою. Її джерелом є Пресвята Тройця, любов Отця до Сина у Святому Дусі. Через Христа вона сходить на людей, які, призначені до Божої любові, самі стають її виконавцями, покликаними стати знаряддями Божої благодаті, щоб поширювати Божу любов і творити зв’язок любові. І саме цій динаміці отриманої і дарованої любові відповідає соціальне вчення Церкви, яке звіщає у суспільстві істину про Христову любов. «Ця доктрина є служінням любові, але в істині. Істина зберігає і виражає визвольну силу любові у щоразу нових подіях історії» (ч.5), – пише Венедикт XVI, зазначаючи, що джерелом цієї істини є як віра, так і розум, і саме такої істини потрібно для розвитку, суспільного добробуту, доцільних відповідей на великі суспільно-економічні проблеми. Бо без істини не існує суспільної відповідальності, а соціальна діяльність потрапляє у полон приватних інтересів і логіки влади, згубна сила яких особливо відчувається у дедалі глобалізованішому суспільстві.

З-поміж орієнтаційних критеріїв морального діяння соціальної доктрини Церкви, які випливають з «любові у істині», Венедикт XVI виокремив два, які на його думку є особливо важливими для суспільства, що перебуває на шляху глобалізації: справедливість та спільне благо.

Роздумуючи над справедливістю, Папа зазначає, що любов перевищує справедливість, тому що любити означає дарувати, жертвувати «своє» іншому, але це неможливо без справедливості, яка схиляє до того, щоб віддати іншому те, що йому належить. «Не можу “дарувати” іншому щось свого, якщо перш усього не віддам йому те, що йому належить згідно із справедливістю. Хто любить інших, є, насамперед, справедливим щодо них» (ч.6). Таким чином, справедливість не лише не суперечить любові, але є невіддільною від неї. З одного боку, любов вимагає справедливості, тобто визнання і пошани до законних прав, але з другого – її перевищує і доповнює її у логіці дару та прощення. Суспільство розвивається не лише завдяки стосункам прав і обов’язків, але ще більше, і насамперед, через стосунки безкорисливості, милосердя та спільності.

Любити когось, означає прагнути для нього добра і докладати до цього зусилля. Поряд з індивідуальним благом, існує благо, пов’язане із соціальним співжиттям людей, тобто – спільне благо. Це не є благо, якого шукаємо задля нього самого, але з огляду на осіб, які належать до соціальної спільноти, і які лише в ній можуть ефективніше осягнути особисте благо. «Прагнення спільного блага і дбання про нього є вимогою справедливості та любові» (ч.7), – вказує Папа, зазначаючи, що любов до ближнього є настільки ефективнішою, наскільки докладається зусиль задля спільного блага, яке також відповідає на його дійсні потреби. Кожен християнин покликаний до цієї любові, яку Венедикт XVI називає шляхом любові на політичному чи інституційному рівні, що не менш важливо, ніж її безпосередній вияв у поза інституційних стосунках.

«Любов у істині – caritas in veritate – великий виклик для Церкви у світі прогресивної та проникаючої глобалізації. Небезпекою нашого часу є те, що фактичній взаємозалежності між людьми та народами не відповідатиме етична взаємодія сумлінь та мислення, результатом якої міг би бути насправді гуманний розвиток» (ч.9), – пише Вселенський Архиєрей у вступній частині своєї третьої енцикліки, зазначаючи, що лише завдяки любові, освітленій світлом розуму і віри, можливо осягнути гуманні цілі розвитку. Церква не може запропонувати технічних розв’язок та не претендує втручатися у політику держав, але має виконувати служіння істини на користь суспільства, відповідного до людини, її гідності та покликання.