Загальна аудієнція з Папою Венедиктом XVI
9 квітня 2008

“Дорогі брати і сестри, сьогодні хочу говорити про святого Венедикта, основоположника західного монашества, а також покровителя мого понтифікату”, – цими словами Святіший Отець Венедикт XVI розпочав загальну аудієнцію з вірними у середу, 9 квітня, що відбулася на площі святого Петра у Ватикані. Цю розповідь Вселенський Архиєрей розпочав словами одного із своїх попередників, святого Папи Григорія Великого, який у 592 році, тільки 50 літ після смерті святого Венедикта, писав про нього ось так: «Чоловік Божий, що засіяв на цій землі багатьма чудами, не менше яснів своєю красномовністю, з якою завжди представляв своє навчання».

Своїм життям і навчанням святий Венедикт у вирішальний спосіб вплинув на розвиток європейської цивілізації та культури. Основним джерелом відомостей про його життя є твори святого Григорія Великого, який, однак, не мав наміру писати біографію в класичному значенні цього слова, але подати приклад життя людини, яка повністю віддається в Божі руки. Святий Григорій також розповідає про численні чуда, які вчиняв святий Венедикт, але не з метою розповісти про щось надзвичайне, а для того, щоб показати, як Бог втручається в конкретні ситуації людського життя, що Бог присутній у житті людини, яка Йому відкривається.

На межі V та VI століть світ переживав велику кризу цінностей, спричинену упадком Римської імперії, нашестям нових народів та занепадом моралі. «Представляючи святого Венедикта, як яскраву зорю, у цій страшній ситуації, саме в цьому місті – Римі, св. Григорій хотів вказати дорогу виходу з тієї темної ночі історії», – сказав Папа.

Життя і діяльність святого Венедикта, особливо його «Чернече правило», стали духовною закваскою, яка протягом століть змінила обличчя Європи, творячи, після упадку політичної єдності, викликаної падінням Імперії, нову – духовну і культурну єдність, що ґрунтувалася на християнській вірі, і, таким чином, народилася дійсність, яку ми сьогодні називаємо «Європою».

Святий Венедикт народився приблизно 480 року. Заможні батьки відправили сина на навчання до Риму. Але він не затримався там надовго. Його знеохотив спосіб життя багатьох товаришів по навчанню. Його прагненням було подобатися лише Богові. Венедикт подався у гори, на схід від Риму, у місцевість Субіяко, де вів пустельницьке життя, проживши три роки на самоті в печері. Це був час дозрівання. Тут від пережив і переміг три основні спокуси, притаманні кожній людині: спокусу самоствердження і егоцентризму, спокуси статевості, спокусу гніву та помсти. На його думку, саме через те, що він сам подолав ці спокуси, то пізніше міг вимагати це від інших, даючи також необхідні поради.

Умиротворивши свою душу, Венедикт став здатним поширювати мир навколо себе. Лише тепер він вирішив засновувати монастирі, спочатку довкола Субіяко, а у 529 році переїхав до Монте Касіно. Це переміщення пояснюється новим періодом його духовного дозрівання і монашого натхнення. Цей перехід з прихованого життя на гору, яка добре видна здалеку, святий Григорій Великий пояснює усвідомленням того, що хоч укрите пустельницьке життя має свою цінність, монастир має також суспільні і церковні завдання, щоб показати віру, як життєву силу.

Життя святого Венедикта було занурене в молитві, адже без неї немає досвідчення Бога. Та його духовність не ґрунтувалася на внутрішньому світі, відірваному від зовнішнього. Живучи під поглядом Бога та звертаючи свій погляд на Нього, Венедикт не втратив з поля зору обов’язки щоденного життя. У «Чернечому правилі» він окреслює монаше життя як школу служіння Господеві, а тому ніщо не може випереджувати літургійне життя. Молитва, однак, це слухання, яке має перетворитися у конкретну дію. «Господь чекає, щоб кожного дня ми вчинками відповідали на його святі навчання», – пише святий Венедикт у вступі до «Чернечого правила», який процитував Святіший Отець, додаючи: «монаше життя, таким чином, це – поєднання споглядання і дії, щоби в усьому прославлявся Господь».

Вправляючись у послусі, оживленому вірою і любов’ю, монах здобуває покору. Таким чином, людина уподібнюється до Христа і осягає справжнє самоздійснення. Послухові учня повинна відповідати мудрість абата, який у монастирі є заступником Христа. Абат повинен бути одночасно лагідним батьком і строгим вчителем, допомагати, а не панувати, навчати ділами, а не словами.

Відзначивши роль, яку «Чернече правило» святого Венедикта та венедиктинська родина зіграли у розвитку європейської цивілізації та культури, Святіший Отець сказав, що сьогоднішня Європа, яка вийшла із століття, зраненого двома світовими війнами, після падіння великих ідеологій, шукає свою ідентичність. Без сумніву, щоб творити тривалу єдність, потрібні політичні, юридичні чи економічні знаряддя, але потрібно також підтримати моральне та духовне оновлення, яке сягає християнського коріння континенту, бо інакше неможливо відбудувати Європу.