Проповідь Святішого Отця Венедикта ХVІ в церкві святого Лаврентія

«Для мене є великою радістю, що можу разом із вами, у цій гарній романській церкві, відзначити 25-ту річницю Міжнародного Молодіжного Центру Святого Лаврентія, який постав неподалік базиліки Святого Петра, на бажання улюбленого Папи Івана Павла ІІ, який відкрив його 13 березня 1983 року», – цими словами Святіший Отець Венедикт ХVІ розпочав свою проповідь під час Служби Божої. Папа відзначив важливість духовних зустрічей, які у цьому храмі відбуваються щоп’ятниці вечором, під час яких студентська молодь із різних куточків нашої планети має унікальну можливість зустрітись із кардиналами, єпископами Римської Курії, як також з церковними ієрархами, що прибувають до Вічного міста лише на короткий час, наприклад на візит до Вселенського Архиєрея. Вітаючи присутню молодь, Венедикт ХVІ пригадав, що і він колись часто бував у цій церковці, правда ще як кардинал, як Префект Конгрегації Віровчення.

Далі Святіший Отець зупинився над запропонованим латинською Церквою на цей день євангельським текстом про воскресіння Лазаря, під час останньої подорожі Спасителя до Юдеї. Цей уривок Євангелії Святого Івана присвячений великій і фундаментальній темі, тобто, що таке життя, чим є смерть, як жити і як помирати. Людина хоч і є частинкою біокосмосу, проте виходить поза межі тієї дійсності. Людина є завжди людиною з усією гідністю, навіть, якщо перебуває у стані коми, чи є лише ембріоном, але якщо живе лише біологічно, то не розвиває усього свого потенціалу, усіх своїх можливостей. Людська особа є буттям, що здатне пізнавати, і то пізнавати не лише те, що стосується біологічного життя, як наприклад тварини, а хоче знати усе, усю дійсність у її цілості. Людина має спрагу безмежного пізнання, «бажає дійти до джерела життя, прагне напитися із джерела життя, знайти властиве життя», – наголосив Папа. Але людина не є лише буттям, яке здатне до пізнання, але – буттям, яке живе у зв’язку дружби та любові. Окрім виміру пізнання, правди і буття, існує ще й вимір зв’язку, стосунків, любові. Ці два виміри тісно з’єднані між собою. І саме на площині цього другого виміру ми зближаємося до джерела життя, з якого прагнемо зачерпнути і напитись, щоб мати життя у повноті, властиве життя.

Можемо сказати, що уся наука, особливо медицина, є великою боротьбою за життя, пошуком ліків, завдяки яким можна було б запобігти смерті. Вселенський Архиєрей запропонував присутнім уявити собі, що завдяки медичним досягненням стало б можливим знайти лік проти смерті: як би тоді виглядав наш світ?! Постарілий світ, світ повний похилих віком, де не було б місця для молодих, для новизни життя. Отож, така безсмертність не є тією, яку прагнемо усі ми. З однієї сторони, ми не можемо надіятись на фізичне безсмертя, але з іншої – ми бажаємо напитись із джерела правдивого життя, життя нескінченного. І тут варто прислухатись до слів Ісуса, який каже: «Я – Воскресіння і Життя. Хто вірує у Мене, той навіть і вмерши – житиме». Пити з джерела життя – це увійти у сопричастя з безмежною любов’ю, це з’єднатись із самим Життям, що означає увійти у сопричастя із правдивим життям, переступити через поріг смерті, поріг земного життя.

Також Папа Венедикт ХVІ пригадав, що Святі Отці називали Пресвяту Євхаристію ліком безсмертя, бо ж завдяки цій Святій Тайні єднаємось із воскреслим тілом Спасителя, входимо у простір уже воскреслого життя, з’єднуємось із тілом Ісуса, яке є оживлене безсмертним життям, тобто входимо на площину правдивого життя. Сьогоднішній євангельський текст запрошує нас роздумати над таїнством Пресвятої Євхаристії, і також – до життя нею, бо тоді будемо переображені в єдність любові. «Це є правдиве життя», – підкреслив Святіший Отець. Ісус прийшов, щоб принести нам життя у повноті. Дехто вважає, що життя у повноті, – це усе посідати, робити що заманеться, проте у цьому випадку людина живе для смерті, а не для життя. Життя у повноті – це єдність із правдивим життям, із безмежною, нескінченною любов’ю. Крокуючи цією життєвою стежиною, будучи з’єднаним із Христом, стаємо тими, які доносять правдиве життя також й іншим, нашим ближнім.


Папа навів теж у приклад полонених, які під час війни перебували коло 10 років на території Росії, далеко від рідних домівок, живучи в голоді і холоді. Коли ці люди повернулись у рідні сторони, то щиро зізнались, що силу пережити усі негаразди дала свідомість того, що вдома на них чекають. Ця любов, яка на них чекала вдома, була життєдайним ліком проти усіх лихоліть. На закінчення своєї проповіді Вселенський Архиєрей наголосив, що і нас Бог чекає, навіть більше, Він присутній між нами, бере нас за руку. «Приймімо Господню руки і просімо у Нього правдивого життя, жити життям у повноті, і щоб, таким чином, могти передавати також і нашим сучасникам правдиве життя, життя у повноті. Амінь».