Свята Літургія на Ватиканському Радіо
17 лютого 2008

17 лютого 2008 року, Святу Літургію в каплиці Благовіщення Ватиканського Радіо відправив о. Тимотей Коцур, ЧСВВ, проповідь виголосив о. Мартин Хабурський, ЧСВВ, апостола проспівав о. Теодосій Грень, ЧСВВ. Співали Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії.

Пропонуємо звукозапис цієї Святої Літургії, відправленої у каплиці Благовіщення Радіо Ватикану:
 
Проповідь: 

Неділя митаря і фарисея (Лк 18.10-14)

«Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений» (Лк 18. 14)

Слава Ісусу Христу!

Дорогі в Христі браття і сестри!
Приготовляючи нас до Великого Посту, Церква подає нам до розважання притчу про митаря і фарисея. Ісус подорожує, піднімається до Єрусалиму, велика увага звернена на вимоги, які стоять перед тим, хто хоче увійти в Царство Боже, в небесний Єрусалим. Перед тим Ісус говорить про необхідність молитви, а у цій притчі ставить перед нами два приклади молитви: молитву митаря і молитву фарисея. І хоч євангелист Лука подає цей уривок як притчу, можна говорити про «показову розповідь», в якій подано повчання про внутрішні спонуки молитви. Також зі способу молитви цих двох чоловіків пізнаємо теж їхній спосіб життя, їхні відносини з Богом та з ближніми.
Фарисей належить до секти «відокремлених», «чистих», тобто тих, які взяли на себе обов’язок представляти справжній Ізраїль, Богом вибраний народ, через стисле заховування заповідей та через сповнення багатьох обрядів та приписів. Те, що говорить фарисей про себе, є правдою, але власне це і вчиняє його «нечистим» перед Богом. Так, він дійсно не є грабіжником або перелюбцем; також він не є таким, я цей митар, присутній у храмі. Правдивими є також інші факти: постить двічі на тиждень, дає десятину. Він виявляє всі свої заслуги, вважає себе віруючим і вірним Богові. Насправді ж він не потребує Бога, хоч і дякує Йому, принаймні формально, за те, що дозволив йому бути таким досконалим. Фарисей уявляє себе хтозна-ким і ця його марнославна хвалькуватість руйнує все. Його (удавана) «справедливість», «праведність» вчиняє його «суддею», і то суддею немилосердним: його самооцінка, самоповага настільки висока, що він тільки зневажливо може дивитися на інших.

Митар, - ненависний збирач податків на користь Римської Імперії, - справді знаходиться в стані гріха, свідомий цього, і виявляє це в своїй зовнішній поставі: «ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним!» (Лк 18. 13). Ця постава спрямовує митаря до неба, він потребує Бога і всього очікує лише від Нього: б’ючи себе в груди, він стукає у двері Царства Небесного, і вони відчиняються йому.

Пізнати Бога і пізнати себе, або краще пізнати себе у Бозі, - ось початок мудрості і справжнього життя. Багато святих досвідчили це, переконались в цьому. Ким є справді людина без Бога? Гордим, самозакоханим чоловіком, приреченим на чорну самотність, оточеним видуманими противниками або особами, що їх вважає негідними; нарешті чоловіком, що втратив надію, закритим у лещатах свого егоїзму, свого гріха.
Ким є людина із Богом? Знову ж таки є гордою, грішною. Але така людина знає, що власне досвід гріхопадіння може статися місцем, в якому Милосердний Бог відкриє для неї своє обличчя.

Коли знову і знову вдивляємось у ці дві постаті: митаря і фарисея, завжди знаходимось на роздоріжжі: з ким ми ідентифікуємо себе? Шукаємо третього персонажу, посередині між митарем і фарисеєм. Не почуваємось здатними ідентифікувати себе з фарисеєм, особою антипатичною, зарозумілою, що дивиться на всіх зверхньо. Нелегко теж з такою радикальністю визнати себе митарем, хоча і хочемо часто, як і він, бути оправданими. Тому третім персонажем часто є ми, що читаємо, слухаємо цю притчу. В нашому серці не є тільки фарисей або тільки митар, але час від часу один або інший, або обидва разом. В наших серцях завжди присутнє бажання бути особою, що подобається Богові, особою, що час від часу вважається вищою від інших. Одночасно є моменти, коли за діянням Божої благодаті ми пізнаємо, наскільки ми далекі від Христа, і тоді не сміємо підняти очей до Неба.
Сьогодні, як і колись, людина боїтся визнати свою неміч, боїться бути слабшою від інших, менш знаною від інших, менш заможною від інших. Тим і пояснюється гонитва людини за грошима, за надмірними прибутками, за владою, за славою, немовби вся вартість людського життя зводиться тільки до цих речей. Також не хоче людина побачити, визнати те, що в цій гонитві за своїм вивищенням, часто принижує, зневажає інших. Дуже часто за зовнішніми прикрасами, як от гроші, багатства, влада, слава, певний статус, задоволення, розкоші людина старається приховати внутрішню пустку.
Як важливо нам сьогодні скинути безліч масок, за якими стараємось заховати вбогість нашого буття, нікчемність нашого серця, твердість , жорстокість наших суджень та осудів. Неможливо оздоровитись, якщо не визнаємо себе хворими, тобто потребуючими спасіння.
Тому, незважаючи на наші немочі, знову і знову прибігаймо до Христа і разом з митарем повторяймо: Боже, змилуйся надо мною грішним!

о. Мартин Хабурський, ЧСВВ