Загальна аудієнція з Папою Венедиктом XVI 21 листопада 2007
Продовжуючи історичну мандвіку першими віками християнства, Папа Венедикт XVI присвятив
загальну аудієнцію в середу, 21 листопада, за його словами «маловідомій частині всесвіту
віри», тобто Церквам семітського походження, на які не мала впливу давньогрецька культура.
Ці
Церкви розвивалися у IV столітті в Сирії, від Святої Землі через Ліван аж до Месопотамії.
Сирійські спільноти IV століття представляють семітський світ, з якого вийшла Біблія,
а їхній спосіб богословського мислення, незаторкнутий тогочасними культурними течіями,
розвинув власне вираження віри. У цьому середовищі важливу роль займали пустельницький
аскетизм та спільнотне монаше життя. Виразником цього світу є постать Афраата, відомого
також як Мудрець, який є одним з найвизначніших і, водночас, загадковим представником
сирійської традиції.
Афраат походив з регіону Ніневії (сьогодні – територія
Іраку) і жив у першій половині четвертого століття. Він підтримував живі зв’язки з
аскетичним світом сирійської Церкви, про що свідчать його твори. Деякі джерела подають,
що він навіть був настоятелем одного монастиря, а пізніше був висвячений на єпископа.
Він є автором 23 «Бесід», в яких розглядає різні сторони християнського життя: віру,
любов, піст, покору, молитву, аскетичне життя та стосунки між юдаїзмом та християнством,
між Старим і Новим Завітами.
Афраат був сином церковної спільноти, яка знаходилася
на пограниччі між юдаїзмом та християнством. Ця спільнота була дуже прив’язаною до
матірньої Єрусалимської Церкви, а її єпископи вибиралися з-поміж так званих родичів
святого апостоля Якова, брата Господнього. Мовою, якою писав Афраат була сирійська,
тобто мова семітська, також як і єврейська, якою був написаний Старий Завіт, і арамейська,
якою розмовляв Ісус Христос. Ця спільнота прагнула залишатись вірною юдейсько-християнській
традиції.
У своїх творах, залишаючись вірним сирійській традиції, Афраат представляє
спасіння, яке довершив Христос, як зцілення, а самого Христа – як лікаря. На гріх
він дивився як на рану, яку може вилікувати лише покаяння. «Людина, поранена в битві,
не соромиться віддати себе в руки розумного лікаря, так само і той, кого поранив сатана,
не повинен соромитися визнати свою провину, і віддалитися від неї, просячи ліків покаяння».
Іншим
важливим аспектом навчання Афраата була молитва, вчителем і прикладом якої він представляв
самого Христа, наголошуючи на тому, що Бог знає прагнення і думки нашого серця. Християнське
життя полягає в наслідування Христа, в тому, щоб взяти Його ярмо і йти за ним дорогами
Євангелія. Однією з характерних чеснот Христового учня є покора, яка не є другорядним
аспектом в християнському житті.
Афраат позитивно ставився до людської природи,
до тілесності. «Людське тіло, за прикладом покірного Христа, покликане до краси, до
радості, до світла. Бог наближається до людини, яку любить, і є справедливим любити
покору». Покірні є простими, спокійними, люблячими, щирими, розважними, мудрими, вмиротвореними,
милосердними, готовими навернутися, гарними і доброзичливими, сором’язливими, – над
такими словами Афраата запропонував замислитися Венедикт XVI.
Віра – це фундамент
християнського життя, яке для сирійсього письменника має ясний аскетичний і духовний
характер. Віра чинить людину храмом, в якому замешкує сам Христос, а тому саме вона
є джерелом щирої любові до Бога і до ближнього. Важливим аспектом є піст, в широкому
значенні цього слова, тобто щодо страв, щодо слів, щодо пожадання дібр, щодо сну.
«Дорогі
брати і сестри, на завершення хочу повернутися до повчання Афраата про молитву. –
зазначив Венедикт XVI. – Згідно з навчанням цього стародавнього мудреця, молитва здійснюється
тоді, коли Христос живе в серці християнина і запрошує його до постійного вправляння
в любові ближнього. Він пише: “… підтримує знесилених, відвідує хворих, милосердиться
над бідними. Це і є молитва. Молитва є доброю і її діла є гарні. Молитва є приємною,
коли підтримує ближнього. Молитва є вислуханою, коли в ній знаходиться вибачення кривд.
Молитва є сильною, коли наповнена Божою силою” (Бесіда4,14-16)».