Другий візит ad limina латинських Владик з України

Від 24 до 27 вересня 2007 року відбувається другий з черги візит "Ad limina Apostolorum" римо-католицьких єпископів України. А перший в історії візит відродженої римо-католицької Церкви в Україні проходив від 22 до 25 березня 1999 року. 24 вересня 2007 року у зустрічі з Венедиктом XVI, на його запрошення, взяли участь також і єпископи української греко-католицької Церкви України, очолені Главою УГКЦ, Блаженнішим кардиналом Любомиром Гузаром.

Пригадаємо, що кожних 5 років, або коли випадає можливість, католицькі єпископи з усього світу по черзі прибувають до Риму з візитом "Ad limina Apostolorum" що у перекладі з латинської мови означає "До Апостольських порогів". Під час цього візиту вони мають нагоду на особисту розмову із Вселенським Архиєреєм, проводяться спільні моління єпископів в римських базиліках, зустрічі у ватиканських відомствах, а також вони мають спільну аудієнцію з Папою, який дає їм відповідні напрямні лінії на майбутнє.

Про другий візит ad limina латинських владик з України розповів Генеральний Секретар Конференції Римо-Католицького Єпископату України Мар’ян Бучек, єпископ-коад’ютор Харківсько-Запорізької дієцезії, інтерв’ю з яким провів наш львівський кореспондент Костянтин Чавага.

Владика Бучек наголосив, що це вже другий з черги візит ad limina Apostolorum Римо-Католицького Єпископату України. Минулого разу нас, єпископів, - сказав він, - було набагато менше. Натомість тепер є 12 разом з кардиналом Мар’яном Яворським, митрополитом Львівським. Дванадцятим є архиєпископ-номінат Мечислав Мокшицький.
Генеральний Секретар Конференції Римо-Католицького Єпископату України розповів, що вже минуло вже 16 років, як в Україні відновлено структури Римо-Католицької Церкви. Від самих початків римо-католицька Церква у своїй діяльності має один пріоритет душпастирської праці, тобто поширення і поглиблення релігійної свідомості всіх станів: дітей, молоді й дорослих. Однак, в особливий спосіб звертаємо увагу на катехизацію середнього покоління, що має слабе релігійне усвідомлення, і, очевидно, дітей та молоді. Адже від дітей і молоді залежить майбутнє Церкви і майбутнє суспільства, християнська мораль. Можна сказати, що найважливішим є поглиблення релігійної свідомості через катехизацію: подружжя, сімей і, очевидно, старших осіб.

Відповідаючи на питання, з якими проблемами зустрічається Церква на пастирській ниві, єпископ Мар’ян Бучик сказав, що римо-католицька Церква має чимало проблем. Передусім матеріальних, бо всі знають, що в деяких дієцезіях ще повернуто потрібні храми для відправлення Літургії. А якщо немає храму, немає де катехизувати, немає де відправляти Службу Божу, й священики змушені відправляти Літургію в якомусь баракові, повітці чи приватному будинку, то відомо, що такі умови є несприятливими для молитви та відвідин занять з катехизації. Досить глянути на мапу України, й побачимо, що Римо-Католицька Церква діє на території всієї держави. Проте інакше виглядає церковне життя в Східній Україні, а інакше в Західній. Тут треба додати, що після Другої світової війни на схід за межами Хмельницької та Вінницької областей на величезному просторі України не було жодного римо-католицького храму. За винятком Одеси, оскільки це портове місто. Тому на тих теренах тільки тепер, починаючи з 80-років, особливо після 90-х років ХХ ст. Церква поволі розвивається. Нові дієцезії Харківсько-Запорізька і Одесько-Сімферопольська утворені п’ять років тому. Єпископи там тепер ближчі до вірних і краще бачать, якими є потреби душ пастирської праці, катехизації. Шукають священиків і монахинь, щоби ті могли прийти до вірних. Вірні є, але бракує духовних осіб. Люди спрагнені Бога, охоче включаються в церковне життя і навіть приходять з матеріальною допомогою, виявляють свою жертовність, коли виникає потреба в побудові храмів чи каплиць.
Коли мова йде про Римо-Католицьку Церкву в Україні, то не можна пов’язувати її з представниками однієї національності, - наголосив Владика Мар’ян Бучек. - Досить взяти національне походження єпископів, то серед нас є латиш, угорець, поляки, українці, росіяни… Тобто представляємо різні національності. Також різних національностей священики і монахині. А з цього виникає мовна проблема. Можна сказати, що в Україні, виходячи з досить чисельних груп вірних, у Римо-Католицькій Церкві є кілька основних мов: польська, українська, російська, угорська і словацька. Тому Церква змушена пристосовуватися в літургійних книгах до цих мов. Потрібно здійснювати переклади, пристосовувати катехизацію до певної мови. Відповідно виникають труднощі як технічні, так і психологічні. Треба пам’ятати, що середнє покоління було абсолютно позбавлене науки релігії. Це те середнє покоління, а також старше покоління, яке свого часу свідомо відходило від релігії чи забувало, часом з огляду на умови праці, тепер охоче навертається до Церкви. Особливо, коли вони бачать, чим займається Церква, зокрема священики і монахині.

Наступним було питання про те, як зростають покликання до священичого і богопосвяченого життя і як проходить формація семінаристів. Єпископ-коад’ютор Харківсько-Запорізької дієцезії, Мар’ян Бучек сказав, що число покликань в Львівській архидієцезії та дієцезіях в Україні починає трохи спадати. А це тому, що зменшується число учнів, які закінчують середню школу. Якщо взяти про відсоток католиків на терені даної дієцезії і число покликань, то можна сказати, що ситуація загалом добра. Адже відразу за цих 15 років не можемо висвятити достатньо священиків чи прийняти монаші обітниці, бо не було нікого. Потрібно пам’ятати, що в деяких дієцезіях більшість священиків ще є з-за кордону, і вони своєю працею пробуджують нові священичі і монаші покликання. Але потрібно ще досить літ, поки ці покликання отримають відповідну освіту і формацію й зможуть замінити тих, хто приїхав з-за кордону. Бо маємо в Україні не тільки священиків і монахинь з Польщі, а й зі Словаччини, Угорщини, Хорватії, Німеччини. В Україні діють три духовні семінарії – у Львівській архидієцезії, в Кам’янець-Подільській дієцезії і Київсько-Житомирській дієцезії. В цих семінаріях навчають семінаристи з різних дієцезії. Крім того Мукачівська дієцезія, яка знаходиться на Закарпатті, скеровує частину своїх семінаристів на навчання до Угорщини і Словаччини з огляду на присутність в тій дієцезії угорськомовних і словацькомовних парафій. Щодо монаших новіціятів, то більшість з них є у Польщі, а в Україні є постуляти, підготовка до новіціяту. Після складання перших чи вічних обітниць молоді монахи і монахині повертаються до праці в Україну, всі вони є громадянами України. Частина єпископів ще походить з-за кордону, але більшість з них місцеві. Щоправда бракує кандидатів, бо ще замолоді навіть ті, що здобули освіту за кордоном. Ще протягом певного часу ця Церква змушена вибирати між духовенством із-за кордону і місцевим.

Далі він розповів про душпастирську працю серед дітей, молоді, родин та мирян. Насамперед, діти і молодь охоплені катехизацією. Це така постійна формація протягом шкільного навчального року. Під час канікул дуже багато молоді бере участь у паломництва і оазах, вакаціях з Богом. Паломництва характерні не тільки для Львівської архидієцезії, Кам’янець-Подільської чи Київсько-Житомирської і Мукачівської. Перші паломництва вже є у розташованій на сході України Харківсько-Запорізькій дієцезії. І це поволі буде розвиватися: паломництва, санктуарії, оази. Вони притягують до себе молодь, яка вникає у релігійне життя, поглиблює свої знання. Повертаючись додому, такі молоді люди проявляють активність у своїх парафіях. Поширені в дієцезіях зустрічі різних молодіжних груп, зокрема міністрантів, з’їди молоді, що поглиблює віру. З числа такої молоді потім маємо молоді подружні пари католиків, що дуже важливо для майбутнього Церкви. Бо якщо молоді католики не мають можливості зустрічатися між собою, то потім виникають мішані шлюби, що завжди не впливає позитивно на подальше подружнє життя і вимагає чимало зусиль, терпеливості, релігійної і життєвої мудрості, щоби таке мішане подружжя могло спокійно жити.

Від родин залежить усе: життя Церкви і життя держави. Знаємо, що в України є велика криза родин. На жаль, із Західної України, як і також із Центральної, дуже багато молодих сімей, повністю чи один із них, виїздить на заробітки за кордон. Це часто приводить до розпаду сімей, послаблення родинних почуттів і зв’язків. Гостро відчувається відсутність батьків у вихованні дітей, які нерідко повністю залишені долі, бабусям і дідусям, чи інших родичам. Тому нам потрібно все робити для того, аби ці родини знайшли для себе працю на батьківщині бодай через рік та трималися Церкви. Постійно нагадуємо, що якщо подружжя буде користати зі Святих Таїнств, то їм не загрожує жодний розпад чи непорозуміння в сім’ї. Бо Христос єднатиме їх і полагоджуватиме труднощі й напруження. Організовуємо деканальні зустрічі, часом дієцезіальні, але ця справа ще рухається дуже поволі, оскільки нам дуже важко зібрати родини, де були б всі разом – чоловік, дружина і діти. Бо найчастіше хтось з них перебуває за кордоном на заробітках. Тож. Потрібно тут ще багато праці, терпеливості, щоби чинити це так, як проводиться в тих діє цезіях, де є стале населення.

З’ясовуючи стосунки з православними Церкви, Владика Мар’ян Бучек зауважив, що виникають, так би мовити, технічні і психологічні проблеми. Адже в Україні нема єдиного православ’я. Важко розмовляти зі всіма однією мовою і за допомогою одних аргументів. Потрібно знати, що в Західній Україні православ’я дуже поділене і різноманітне. В Східній і Центральній Україні більшість православ’я – це Українська Православна Церква, яка підлягає московському патріархату. Але зі всіма намагаємося розмовляти, провадити діалог. Де тільки є можливим, зустрічаємося. Найбільший цей діалог проявляється в мішаних подружжях. Далі між душпастирями, тобто парохами, а також монахинями в терені. Потім це на рівні ієрархії, єпископів, які зустрічаються під час різних подій. Також семінаристи, зокрема у Львові, мають не раз екуменічні зустрічі, наукові семінари. Після таких зустрічей постійно чути постулят, що всі ми повинні як християни – православні та католики частіше зустрічатися. Особливо звернути увагу на молодіжні екуменічні зустрічі. Щоби молодь пізнала свою віру, поглиблювала, передавала свої цінності, бо кожен має свої цікаві спостереження, досвід віри. Щоби молодь зустрічалася і вміла цю віру передавати оточенню. Бо, на жаль, нині молодь знаходиться під впливом засобів масової інформації, що не є релігійними. По це треба пам’ятати. Завданням усіх християнських Церков- православних, католицьких чи протестантських - повинно бути єднання разом. Очевидно, не відкидаючи своїх релігійних цінностей чи переконань.

Церква в кожній державі має обов’язок бути присутньою в суспільній, соціальній сфері, бачити і чути, що відбувається на політичній арені, - наголосив він. Чи політика цієї держави є християнською, бо ж Україна є християнською країною. Чи політика держави і представників різних рангів не розбиває родини, не відриває дітей від батьків, не перешкоджає релігійній практиці? Якщо не зберігається Конституція, релігійна свобода, або якщо представники влади будуть порушувати конституційні права, право на віровизнання, то Церква скаже своє слово. Це не втручання в діяльність держави чи представників влади, а захист прав вірних, що є громадянами України.

Це було інтерв’ю з Генеральним Секретарем Конференції Римо-Католицького Єпископату України Мар’яном Бучеком, єпископом-коад’ютором Харківсько-Запорізької дієцезії Про другий візит ad limina латинських владик з України, яке провів наш львівський кореспондент Костянтин Чавага.