Великоднє послання «Urbi et Orbi» Папи Венедикта XVI

В Неділю Пасхи Святіший Отець Венедикт XVI звернувся до світу з Великоднім Посланням «Urbi et Orbi»:

“Брати і сестри усього світу,
чоловіки та жінки доброї волі!

Христос Воскрес! Мир вам! Сьогодні святкуємо велику тайну, основу християнської віри та надії: Ісус з Назарету, Розп’ятий, воскрес із мертвих на третій день, згідно з Писанням.

Вістку принесену ангелами на світанку першого дня по суботі Марії Магдалині та іншим жінкам, які прибігли до гробу, сьогодні знову чуємо з відновленими емоціями: «Чому шукаєте живого між мертвими? Його нема тут: Він воскрес» (Лк. 24,5-6).

Не важко уявити, які почуття в цей момент переповнювали цих жінок: почуття смутку і розгубленості, з приводу смерті їхнього Господа, почуття недовіри і здивування, спричинене фактом аж надто дивовижним, щоб здаватися правдивим. Проте, гріб був відкритим і порожнім: тіла більше не було. Апостоли Петро та Іван, повідомлені жінками, побігли до гробу і переконались, що ці були праві. Віра Апостолів в Ісуса, очікуваного Месію, була піддана дуже важкій пробі згіршенням хреста. Коли Його арештували, засудили та вбили, вони розбіглись, та тепер зібрались разом, розгублені і дезорієнтовані. Але Воскреслий сам вийшов на зустріч їхньому недовірливому прагненню впевненості. Ця зустріч не була сном, не була ілюзією чи суб’єктивною уявою, була правдивим досвідом, хоч і неочікуваним, і саме тому, особливо зворушливим. «Увіходить Ісус, став посередині та й каже їм: «Мир вам!» (Ів. 20, 19).

На ці слова, віра, що уже була майже погасла у їхніх душах, розгорілась наново. Апостоли розповіли Томі, який був відсутній під час першої надзвичайної зустрічі: «Так, Господь довершив усе, що заповів; він направду воскрес і ми Його бачили і дотикали! Проте, Тома залишився розгубленим і у сумнівах. Коли Ісус, по вісьмох днях, вдруге прийшов до світлиці Тайної Вечері, промовив до нього: «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій. Та й не будь невіруючий, – а віруючий!» Відповідь Апостола є зворушливим визнанням віри: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20, 27-28).

«Господь мій і Бог мій!» Відновімо також і ми визнання віри Апостола Томи! Цього року, як Пасхальне побажання, я захотів взяти саме його слова, бо сьогоднішнє людство очікує від християн відновленого свідчення про Воскресіння Христове; потребує зустріти Його і мати можливість пізнати Його як правдивого Бога і правдиву Людину. Якщо у цьому Апостолі можемо побачити сумніви і непевність багатьох християн сьогодення, страх і розчарування численних сучасних осіб, з ним також можемо наново віднайти, з відновленим переконанням, віру в Христа, який за нас помер і воскрес. Ця віра, що століттями передавалась послідовниками святих Апостолів, живе, бо Воскреслий Христос більше не вмирає. Він живе в Церкві і міцно Її провадить до сповнення Свого Відвічного задуму спасіння.

Кожний з нас може мати спокусу невіри як і Апостол Тома. Біль, зло, несправедливість, смерть, особливо, коли це стосується невинних, на приклад, дітей, жертв війни та тероризму, недуг і голоду, хіба не піддають нашу віру важкій пробі?! Однак, парадоксально, власне у тих випадках, недовіра Апостола Томи є нам корисною і цінною, бо допомагає нам очистити кожне неправильне уявлення про Бога і провадить нас до відкриття Його справжнього обличчя: обличчя Бога, який в Христі узяв на себе рани скаліченого людства.

Святий Тома отримав від Господа і, в свою чергу, передав Церкві дар віри випробуваної муками і смертю Ісуса та потвердженої зустріччю з Ним воскреслим. Віра, що була майже мертвою, відроджена завдяки дотику до ран Христових, до ран, які Воскреслий не заховав, але показав і продовжує вказувати на них у покутах і терпіннях кожного людського сотворіння.

«Щоб ми Його ранами зцілились» (1 Пт. 2, 24) – це вістка, яку Святий Апостол Петро скеровує до першонавернених. Ті рани, що спочатку для Святого Томи були перешкодою у вірі, як знаки нібито поразки Ісуса, ті самі рани, під час зустрічі з Воскреслим, стали доказом переможної любові. Ці рани, які Христос прийняв з любові до нас, допомагають нам зрозуміти ким є Бог і також повторяти: «Господь мій і Бог мій!». Лише Бог, який любить нас до тієї міри, що приймає на себе наші рани і наш біль, особливо той невинний, є гідним віри.

Скільки ран, скільки терпіння у світі! Не бракує стихійних лих і людських трагедій, що спричиняють численні жертви та величезну матеріальну шкоду. Маю на думці те, що сталось нещодавно у Мадагаскарі, на Соломонових Островах, в Латинській Америці та інших частинах світу. Маю на думці нещастя голоду, невиліковні недуги, тероризм і насильницькі викрадення осіб, тисячі облич насильства, іноді, оправдовуваного в ім’я релігії, погорду щодо життя і порушення людських прав, використання осіб. Дивлюся з побоюванням на стан, у якому знаходяться не мало частин Африки: у Дарфурі і довколишніх країнах залишається катастрофічною і, нажаль, недооцінененою гуманітарна ситуація; у Кіншасі, в Демократичній Республіці Конго, сутички і мародерства минулих тижнів спричинюють побоювання за майбутнє демократичного процесу в Конго і за відбудову країни; відновлення воєнних дій в Сомалі віддаляє мирні перспективи країни і поглиблює регіональну кризу, особливо коли мова йде про міграцію населення і про торгівлю зброєю; велика криза нависла над Зімбабве, через яку єпископи країни, у їхньому нещодавньому документі, вказали на молитву та спільне старання задля суспільного добра, як на єдиний вихід.

Поєднання та миру потребує населення Східного Тимуру, що приготовляється до періоду важливих політичних виборів. Мир також потрібний у Шрі-Ланці, де драмі кривавих конфліктів покладе кінець лише вирішення справи шляхом діалогу, і в Афганістані, позначеному зростаючими тривогами і нестабільністю. На Близькому Сході, поряд зі знаками надії в діалозі між Ізраїлем та Палестинською Автономією, нічого позитивного не діється, нажаль, в Іраку, окривавленому постійними воєнними сутичками, де цивільне населення змушене до втечі; в Лівані той стан, в якому перебувають політичні інституції, загрожує ролі, до виконання якої покликана ця країна у Близькосхідному регіоні, що сильно позначається на його майбутньому. Не можу, на кінець, забути про ті труднощі, які щодня долають християнські спільноти і втечу християн із благословенної Землі, що є колискою нашої віри. Тим народам знову з любов’ю переказую мою духовну близькість.

Дорогі брати та сестри, завдяки ранам Воскреслого Христа можемо дивитися очима надії те зло, яке торкає людство. В дійсності, Господь, воскреснувши, не усунув терпіння і зло зі світу, але переміг їх у корені багатством Своєї благодаті. Він протиставив силі зла всемогутність Своєї Любові. Залишив нам, як дорогу до миру і радості, Свою Любов, що не боїться смерті. «Як я був полюбив вас – сказав перед своєю смертю – так любіте і ви один одного!» (Ів. 13, 34).

Брати і сестри у вірі, що слухаєте мене в усіх частинах світу! Воскреслий Христос є живий між нами, Він є надією на краще майбутнє. В часі, коли з Апостолом Томою кажемо: «Господь мій і Бог мій!», нехай звучить у нашому серці солодке, але зобов’язуюче слово Господа: «Того, хто мені служить, пошанує Отець» (Ів. 12, 26). Також і ми, з’єднані з Ним, готові віддати життя за наших братів (пор. Ів. 3, 16), станьмо апостолами миру, вістунами радості, яка не боїться болю – радості Воскресіння. Нехай Пречиста Діва Марія, Мати Воскреслого Христа, випрошує нам цей пасхальний дар. Усім радісних великодніх свят!”

Далі Святіший Отець Венедикт XVI привітав народи світу різними мовами, звернувшись і до українців з великоднім привітом: "Христос Воскрес!"
А потім уділив особливе Апостольське благословення.