Послання Святішого Отця Венедикта XVI з нагоди XLIII Всесвітнього Дня Молитви за покликання
7 травня 2006 р.

Достойні Брати в єпископстві,
дорогі Брати і Сестри!

Відзначення найближчого Всесвітнього Дня Молитви за покликання є для мене нагодою для того, щоб запросити весь Божий люд замислитись над темою Покликання в таїнстві Церкви. Апостол Павло пише: „Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, ... в ньому він нас вибрав перед заснуванням світу ... Він призначив нас наперед для себе на те, щоб ми стали його синами через Ісуса Христа” (Еф. 1, 3-5). Ще перед створенням світу, перед початком нашого існування, Небесний Отець вибрав нас особисто, щоб через Ісуса Христа, Воплочене Слово, і під проводом Святого Духа покликати нас увійти з Ним у синівські стосунки. Вмираючи за нас, Ісус ввів нас в таємницю любові Отця, любові, яка повністю Його огортає і яку Він жертвує усім нам. Таким чином, ми, об’єднані у Христі Ісусі, що є Головою, становимо одне тіло, тобто Церкву.

Тягар двотисячолітньої історії утруднює розуміння новизни захоплюючої таємниці Божого усиновлення, яке є центром навчання святого Апостола Павла. Святий Апостол Павло пригадує, що Бог Отець „дав нам пізнати тайну своєї волі… той задум доброзичливий … – об'єднати все у Христі” (пор. Еф. 1, 9-10). І з ентузіазмом додає: „Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, – покликаним за його постановою, усе співдіє на добро. Бо яких він передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина його, щоб він був первородний між багатьма братами” (Рм. 8, 28-29). Це, насправді, захоплююча перспектива: ми покликані жити як брати й сестри Ісуса, почувати себе синами й доньками того ж самого Отця. Це дар, який перевищує усякі виключно людські ідеї чи проекти. Визнання справжньої віри широко відкриває думки і серця до невичерпної Божої таємниці, яка проникає людське існування. Що ж тоді скажемо про спокусу, дуже сильну в наш час, почуватися самодостатніми аж настільки, щоб замкнутися перед таємничим Божим планом щодо нас? Любов Отця, який об’являється нам в особі Христа, нас про це запитує.


Щоб відповісти на Божий поклик і вирушити в дорогу, необов’язково вже тепер бути досконалими. Знаємо, що усвідомлення власного гріха дозволила блудному синові стати на поворотний шлях і, таким чином, відчути радість поєднання з Отцем. Людська слабкість і обмеження не є перешкодою, однак, під умовою, що вони сприяють дедалі більше усвідомлювати те, що нам необхідна спасенна Христова благодать. Це і є той досвід святого Апостола Павла, який звірявся: „я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала” (2 Кор., 12,9). У таїнстві Церкви, Містичного Христового Тіла, божественна сила любові змінює серце людини, вчиняючи його здатним передавати Божу любов ближнім. Протягом століть численні чоловіки і жінки, перемінені Божою любов’ю, посвятили своє життя для справ Царства Небесного. Вже на побережжі Галилейського моря багато людей дозволило, щоб Ісус їх здобув: вони шукали оздоровлення для тіла або духа, а їх доторкнулась сила Його благодаті. Інших Він вибрав особисто і вони стали його Апостолами. Зустрічаємо також такі особи, як Марія Магдалина та інші жінки, які йшли за Ним з власної ініціативи, просто з любові, але також і вони, разом з учнем Іваном, займали особливе місце в Його серці. Ці чоловіки і жінки, пізнавши через Христа таємницю любові Отця, представляють різнорідність покликань, від самих початків наявних у Церкві. Прикладом тих, які в особливий спосіб покликані свідчити Божу любов, є Марія, Мати Ісусова, у своєму паломництві віри безпосередньо включена в таїнство Воплочення і Відкуплення.

У Христі, Голові Церкви, що є Його Тілом, всі християни складають „рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав” (1 Пт., 2,9). Церква є святою, не зважаючи на те, що її члени потребують очищення, аби вчинити так, щоб святість, Божий дар, могла в них засіяти аж до повноти свого блиску. Другий Ватиканський Собор виявляє загальне покликання до святості, стверджуючи, що „послідовники Христа, покликані Богом не за свої діла, але згідно із задумом Його благодаті й оправдані у Христі Ісусі, у хрищенні віри стали справжніми дітьми Божими і співучасниками Божої природи, а тому дійсно святими”. (Lumen gentium, 40). У рамках цього загального покликання, Христос, Найвищий Первосвященик, у своєму дбанні про Церкву, в кожному поколінні осіб, які опікуються Його народом; в особливий спосіб кличе до священичого служіння чоловіків, які виконують батьківське завдання, джерелом якого є батьківство самого Бога. (пор. Еф., 3,15). Місія священика в Церкві є незамінною. Тому, незважаючи на те, що в деяких регіонах не вистачає священиків, ми ніколи не повинні втрачати впевненості в тому, що Христос і надалі кличе людей, що так, як Апостоли, залишають усі інші заняття, щоб повністю посвятитись служінню Святих Тайн, проповідуванню Євангелія і душпастирському служінню. В Апостольському Напоумленні Pastores dabo vobis, мій достойний Попередник Іван Павло ІІ щодо цього написав: „Зв’язок священика з Ісусом Христом, а в Ньому з Його Церквою, полягає в самому бутті священика, в силі його сакраментального посвячення і помазання, а також у його діянні, тобто, в його місії та служінні. Зокрема «священик – служитель є слугою Христа, присутнього в Церкві, як тайні, як спільноті і як місії. Через участь в Христовому „помазанні” і „місії” він може продовжувати в Церкві Його молитву, Його слово, Його жертву і Його спасенну дію. Отже, він є служителем Церкви-тайни, оскільки здійснює церковні і сакраментальні знаки присутності Воскреслого Христа»” (16).


Інше особливе покликання, яке займає почесне місце в Церкві – це покликання до богопосвяченого життя. За прикладом Марії з Витанії, яка „сівши в ногах Господа, слухала його слова” (Лк., 10,39), численні чоловіки і жінки посвячуються повному й виключному наслідуванню Христа. Вони, хоч і виконують різноманітні служіння в ділянці виховання, дбання про бідних, в навчанні чи опіці хворими, не вважають цю діяльність головним завданням свого життя, бо, як це добре підкреслює Кодекс Канонічного Права, „першим і особливим завданням всіх богопосвячених осіб повинно бути споглядання Божих правд і постійна єдність з Богом в молитві” (663, § 1). В Апостольському Напоумленні Vita consecrata Іван Павло ІІ відзначив, що: „в традиції Церкви монаше посвячення розуміється як окреме і плідне поглиблення хресного посвячення, адже завдяки йому внутрішня єдність з Христом, вже розпочата з Хрищенням, через визнання Євангельських Рад розвивається у дар повніше вираженої і здійсненої узгодженості” (30).

Пам’ятаючи про Ісусове доручення: «Жнива великі, та робітників мало. Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива» (Мт., 9,37), живо відчуваємо потребу молитися за покликання до священства і богопосвяченого життя. Не дивує той факт, що там ревно моляться, там розквітають покликання. Святість Церкви, головним чином, залежить від єдності з Христом та від відкритості на таємницю благодаті, яка діє у серцях віруючих. Саме тому бажаю запросити всіх вірних плекати глибокий зв’язок з Христом, Вчителем і Пастирем свого люду, наслідуючи Пречисту Діву Марію, яка берегла в душі Божі таємниці й уважно над ними роздумувала (пор. Лк., 2,19). Разом з Нею, що займає центральне місце в таїнстві Церкви, молімось:


Отче, вчини, щоб серед християн розквітали
численні і святі покликання до священства,
які будуть підтримувати живу віру
і берегтимуть вдячну пам’ять про Твого Сина Ісуса
через проповідування Його слова
і здійснення Святих Тайн,
якими Ти постійно відновлюєш Своїх вірних.

Подай нам святих служителів Твого престолу,
які будуть уважними і ревними охоронцями Пресвятої Євхаристії,
Святої Тайни найбільшого Христового дару
за спасіння світу.

Поклич служителів Твого милосердя,
які через Святу Тайну поєднання-сповіді
ширитимуть радість Твого прощення.

Вчини, Отче, щоб Церква з радістю приймала
численні натхнення Духа Сина Твого,
і, слухняна Його навчанню,
дбала про покликання до священичого служіння
і богопосвяченого життя.

Підтримуй єпископів, священиків, дияконів,
богопосвячених і всіх охрищених у Христі,
щоб вірно виконували своє завдання
на служінні Євангелію.


Благаємо про це через Христа, Господа нашого. Амінь


Маріє, Царице Апостолів, молися за нас!

Ватикан, 5 березня 2006 року.
Венедикт XVI, Папа.