“Amoris laetitia”. З Папою Франциском про радість любові (2)

Продовжуємо наші роздуми над Апостольським Напоумленням Папи Франциска «Amoris Laetitia”, що було підписане 2016 року. Попереднього разу ми уже зупинилися над першими сімома параграфам цього документу, які є вступними та дають читачеві певні загальні напрямні. Наступні три наші зустрічі будуть присвячені загальному оглядові усіх розділів даного Напоумлення. Отож сьогодні приглянемось до перших трьох.

У першому розділі, що називається “У світлі Божого Слова”, Святіший Отець розпочинає свою роздуми, починаючи від Священного Писання. Біблія, як наголошує Папа, «населена родинами, поколіннями, історіями любові та родинних криз» (8), й у світлі цих даних бачимо, що родина – це не абстрактний ідеал, але завдання, яке слід виконати (16), що виражається через ніжність (28), але яке від початку змагається з гріхом, коли взаємини любові перетворюються у панування (19). Боже слово не є «послідовністю абстрактних тез, але немов супровід в дорозі також і для сімей, які перебувають у кризі чи переживають якийсь біль, вказуючи їм мету їхнього шляху» (22).

На основі біблійного підґрунтя, у другому розділі, що називається “Дійсність та виклики сімей”, Папа розглядає актуальне становище сімей, посилаючись на кінцеві доповіді обидвох Синодів Єпископів по відбувались у Ватикані у 2014 і 2015 роках, та розбирає численні виклики, від явища міграції до ідеологічного заперечення відмінностей статі (ідеологія гендеру), від «культури тимчасовості» до ментальності, ворожої до народжуваності та впливу біотехнологій на сферу продовження людського роду, від проблем, пов’язаних з відсутністю житла та праці до наслідків порнографії та злочинів проти неповнолітніх, від уважності до людей з особливими потребами до пошани до похилих віком осіб, від законодавчих змін розуміння сім’ї до насильства над жінками. Папа наполягає на конкретності, що є характерною ознакою всього документу, адже конкретність і реалізм є тим, що відрізняє «теорії» інтерпретування дійсності від «ідеологій».

Цитуючи документ святого Івана Павла ІІ «Familiaris consortio» (Сімейне співжиття), Святіший Отець стверджує, що потрібно бути уважним до «конкретної дійсності», тому що «заклики Святого Духа відлунюють також у подіях історії», завдяки чому Церква може прямувати до поглиблення «невичерпного таїнства подружжя і сім’ї» (31). Не прислуховуючись до дійсності, неможливо зрозуміти ні вимоги сучасності, ні спонук Святого Духа.

Папа звертає увагу на те, що «крайній індивідуалізм» сьогодні стоїть на заваді тому, щоб великодушно дарувати себе інший особі (33). Можемо сказати, що сьогодні «існує боязнь самотності, прагнення простору безпеки й вірності, – пише він, – але, одночасно, зростає страх перед тим, щоб бути поглинутим взаєминами, які можуть відкласти задоволення особистих прагнень на пізніше» (34).

Смиренність, притаманна реалізмові, допомагає не представляти «богословський, надто абстрактний ідеал сімей, мало-що не штучно вибудуваний, далекий він конкретної ситуації та дійсних можливостей сімей» (36). Ідеалізм віддаляє від розуміння подружжя таким, яким воно є насправді, тобто, «динамічним шляхом зростання й здійснення». Ось чому не слід вірити, що родини можна підтримати «лише наполягаючи на доктринальних, біоетичних та моральних питаннях, забуваючи спонукати їх до відкритості на благодать» (37). Заохочуючи до певної «самокритичності», Папа наполягає на тому, що слід залишити простір для формування сумління вірних: «Ми покликані формувати сумління, а не намагатися замінити їх» (37). Ісус пропонував вимогливий ідеал, але «ніколи не втрачав співчутливої близькості до слабких осіб, як самарянка чи перелюбниця» (38).

Третій розділ, названий “Погляд, звернений на Ісуса: покликання сім’ї”,  присвячений деяким суттєвим елементам вчення Церкви про подружжя та сім’ю. У 30 параграфах він представляє покликання до сім’ї, згідно з Євангелієм, так, як його розуміє Церква, насамперед, у тому, що стосується питань нерозривності, сакраментального виміру подружжя, передавання життя та виховання дітей. У цьому розділі часто цитуються попередні документи.

Цей розділ Напоумлення включає також і погляд на «недосконалі ситуації». Йде мова про «зранені сім’ї», щодо яких, цитуючи Заключну доповідь Синоду і повчання святого Івана Павла ІІ, Глава Католицької Церкви пригадує про обов’язок пастирів добре розрізняти кожну окрему ситуацію, адже «рівень відповідальності не є однаковим в усіх випадках, можуть існувати фактори, що обмежують здатність приймати рішення. Тому, в той час, як доктрина повинна бути чітко викладеною, слід уникати суджень, які не беруть до уваги складності різних ситуацій, потрібно бути уважними до того, як люди живуть і страждають з приводу свого стану» (79).