2017-05-24 08:16:00

Римські Архиєреї та захист релігійної свободи (4)


Повертаємося до наших передач, приготованих на основі доповіді архиєпископа Поля Річарда Ґаллаґера на тему «Римські Архиєреї та захист релігійної свободи. Від Папи Пія ХІ до Франциска». Фундаментальний перехід у ставленні Католицької Церкви до релігійної свободи відбувся під час Другого Ватиканського Собору, який, зокрема, прийняв окремі документи, присвячені цій темі.

Блаженний Павло VI зробив вирішальний вклад в декларацію про релігійну свободу. Він особисто брав участь в опрацюванні та редагуванні тексту, доводячи думку, що релігійну свободу слід розуміти, як громадянське право людської особи, яке перед обличчям держави повинні мати окремі індивіди та спільноти. Таким чином, релігійна свобода є здійснення природніх прав людської особи. Й це оновлене заанґажування Апостольської Столиці на користь фундаментальних свобод, включаючи релігійну, знайшло своє конкретне вираження через особливий внесок Святого Престолу в успіх праці Хельсінкської Конференції 1975 року.

Розвиток та поширення релігійної свободи, зокрема, в антитоталітаристському ключі, було однією з ознак понтифікату святого Івана Павла ІІ. Право на релігійну свободу стало одним з головних напрямків дипломатичної діяльності Святого Престолу, до яких на початку 90-х років минулого століття додався також захист абсолютної пошани до людського життя, наголошуючи на тому, що саме на ньому спирається вся конструкція прав людини.

Згідно з баченням святого Івана Павла ІІ, релігійна свобода є необхідною умовою для того, щоб Церква могла здійснювати свою місію на користь всього людства. Саме тому посилання на релігійну свободу є постійним у міжнародних зверненнях Апостольської Столиці, особливо там, де вона не була забезпечена чи достатньо захищена.

Наприклад, прибувши 1998 року до Куби, вже під час першої промови, сказаної в аеропорту Гавани, Іван Павло ІІ зазначав: «Сьогодні, як і завжди, Церква на Кубі прагне мати можливість отримати простір, необхідний для того, щоб і надалі служити всім, згідно до дорученням і навчаннями Ісуса Христа». Через кілька днів в одній із промов він назвав свободу сумління «основою та фундаментом інших прав людини».

У цьому контексті цікавим є коментар тодішнього архиєпископа Буенос-Айресу Хорхе Маріо Берґольйо, який в одній із публікацій, присвячених візитові святого Івана Павла ІІ на Кубу, писав: «Церква є суверенною, католицькою, вселенською, а її місія виходить за межі фізичних границь народів. Саме тому до її обов’язків належить шукати простір для свободи навчати, проповідувати й звершувати богопочитання. Одночасно, необхідно, аби в стосунках між Церквою і державою існувала повна і щира гармонія, бо людина розвиває своє життя як у церковній, так і в цивільній сферах. Ігнорування одного з цих середовищ призведе до абсурдного протистояння. Не слід забувати, що євангельське послання не вписане виключно й сферу культу й релігійних практик, але призначене для того, щоб просвічувати всю людину, всі людські дії та кожну з них».

Право на релігійну свободу ніколи не слід сприймати відокремлено. Тож не випадково, промовляючи, наприклад, до дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі, Іван Павло ІІ говорить разом про «свободу мислення, сумління, релігії, вираження та про політично-культурний плюралізм» (Промова до дипломатичного корпусу, 13 січня 1990).

Папа Венедикт XVI ще більше поглибив бачення прав в універсалістському ключі, відкидаючи будь-яку форму спрощення, пов’язану з культурним контекстом чи часовими рамками.








All the contents on this site are copyrighted ©.