2017-04-26 14:09:00

Римські Архиєреї та захист релігійної свободи (1)


Римські Архиєреї та захист релігійної свободи. Роздумам над цією темою буде присвячено кілька наших наступних передач у середу, в яких обговорюємо соціальне вчення Церкви. Новий цикл, що охоплює історичний період від Папи Пія ХІ до Франциска, приготований на основі доповіді архиєпископа Поля Річарда Ґаллаґера, який у Державному Секретаріаті Святого Престолу очолює відділ, відповідальний за стосунки з державами, виголошеної під час симпозіуму, що відбувся наприкінці березня в осідку Італійського Католицького Університету в Мілані.

Щоб належно зрозуміти актуальний підхід Святого Престолу до питання релігійної свободи у міжнародному контексті, необхідно взяти до уваги певний проміжок часу, що допоможе оцінити його значення з богословської, історичної та правової точок зору. В епоху модернізму розпад конфесійної єдності європейського континенту, спричинений зародженням та утвердженням спільнот, пов’язаних з Реформацією, що мали, назагал, чітко виражений національний характер, породив цілу серію проявів політичного й релігійного досвіду, які часто виливалися у взаємну нетерпимість і протистояння.

Отож, коли говоримо про релігійну свободу, необхідно брати до уваги цілий ряд питань, від богослов’я і до бачення держави й стосунків між державою та Церквою, від міжконфесійних і міжрелігійних взаємин до тих, які стосуються відмінних етичних шкіл. Відомо, що протягом століть, починаючи з часів імператора Теодосія, утвердилося поняття конфесійної держави. Але, не зважаючи на тривалий період існування, ця модель не утвердилася, як абсолютна. У дійсності, ні Об’явлення, ні так званий природний закон не дають конкретних вказівок щодо того, яким чином повинна бути організована держава.

Історично склалося так, що державу в неконфесійному значенні та позбавлену сильних розбратів у сфері стосунків між державою та Церквою можемо розгледіти лише у Північній Америці приблизно в другій половині XVIII століття, але ця модель у той час не мала значущого впливу на ситуацію в Європі й на Католицьку Церкву, які після подій Французької революції та подальшого політичного досвіду отримали нові спонуки, позначені глибокими протиріччями, що, однак, по-новому зосереджували увагу на темі релігійної терпимості. І не випадково, що саме наполеонівська Французька Республіка була першою неконфесійною державою, яка 15 липня 1801 року підписала конкордат з Апостольською Столицею.

Що стосується усвідомлення Церквою проблеми «релігійної свободи», то утверджений у той час досвід конфесійної держави в особі католицького суверена, згідно з принципом «cuius regio eius et religio» (чия влада, того й релігія), не допускав інших підходів. На той час «нейтральна» держава була новизною, яку було важко уявити. Це також і тому, що в загальному розумінні ще не було повного розрізнення між державою та суспільством. Це й стало причиною того, що протягом ХІХ сторіччя термін «права» викликав сильні непорозуміння.

Таким чином, перед обличчям виклику лібералізму, Папи ХІХ сторіччя засуджували деякі історичні прояви свободи, але це завжди відбувалося у порівняльний спосіб, говорячи, наприклад, про «надмірну свободу вважати» або «тотальну свободу», але ніколи не була засуджуваною свобода як така, як фундаментальний принцип. Тогочасні осуди стосувалися особливих відмін досвіду свободи, намагаючись дати відповідь на окремі історичні вимоги.

У ХІХ столітті ключовим питанням для Церкви було питання істини, перед обличчям якого модернізм, як здавалося, займав наставлення байдужості. Іншими словами, питання істини підпорядковувалося питанню релігійної свободи. Таким чином, бачимо, що католицька концепція свободи не збігається із ліберальною. І не випадково, що вже під час першої консисторії Папа Лев ХІІІ ввів до кардинальського сану Джона Генрі Ньюмена, який ще в англіканстві виступив проти ліберального суспільства.

Одночасно, саме від Лева ХІІІ на перший план починає виступати «душпастирське» учительство, наміром якого є подолати віддаль між християнською спадщиною та іншим баченням світу. Перед обличчям індивідуальних свобод, піднесених Французькою революцією, але нездатних дати відповідь на визискування та нужденність робітників, Церква через першу соціальну енцикліку «Rerum Novarum» (1891 рік) закликає до інтеграції між соціальними та громадянськими й політичними правами. На індивідуалістське бачення ліберального наставлення Церква відповідає пропозицією шляху солідарності.








All the contents on this site are copyrighted ©.