Роздуми Папи Франциска про священика в сучасному світі

Що надає сенсу життю священика, кому він служить і що є остаточною рацією його посвяти? Роздумам над цими запитаннями Папа Франциск присвятив свою промову під час відкриття 69-ї Пленарної зустрічі Єпископської Конференції Італії, яка від 16 до 19 травня 2016 року відбувалася у Ватикані, а її центральною темою було оновлення духовенства.

Промовляючи до співбратів у єпископстві, Глава Католицької Церкви зазначив, що не бажає представити «систематичну доповідь про постать священика», але разом з ними спробувати «змінити перспективу та зайняти позицію слухання і споглядання»: «Наблизьмося, немовби навшпиньки, до одного з численних парохів, які трудяться в наших громадах; дозвольмо, аби обличчя одного з них промайнуло перед очима нашого серця і в простоті запитаймо себе: Що надає смак його життю? Для кого і для чого він анґажується в служіння? Якою є остаточна рація його жертовності?»

Отож, шукаючи відповідь на перше з цих запитань, Святіший Отець, насамперед, звернув увагу на те, що змінився культурний контекст у порівнянні з тим, який панував тоді, коли чимало священиків розпочали своє служіння. «Ми, що часто тавруємо цю епоху, послуговуючись гіркими та повними звинувачень інтонаціями, повинні збагнути її складність», – сказав він, вказуючи на панівну тривогу, спричинену втратою орієнтирів.

«На цьому фоні, – зауважив Папа, – життя нашого пресвітера стає промовистим, тому що є іншим, альтернативним. Подібно до Мойсея, він є тим, хто наблизився до вогню й дозволив, аби полум’я спалило його амбіції кар’єри та влади. Він поклав в це багаття спокусу вдавати із себе “набожного”, що ховається в релігійній самозакоханості, яка має мало спільного з духовністю».

Цей священик, за словами Святішого Отця, шанує землю, яку, нінащо не зважаючи, вважає святою, та не згіршується проявами слабкості, притаманними людському духові. Він далекий як від холодності та суворості, так і від поблажливості, а також приймає допомогу ближнього.

«З оливою надії та утішення він наближається до кожного, уважний, аби розділити з ним почуття покинутості та страждання. Погодившись не розпоряджатися собою, він не має усталеного порядку денного, але щоранку віддає Господеві свій час, даючи людям змогу зустрітися з ним та сам виходить назустріч. Таким чином, – сказав Єпископ Риму, – наш священик не є бюрократом чи анонімним функціонером якоїсь інституції, не посвячений виконанню якогось службового завдання, ані не спонукуваний критеріями ефективності».

За словами Наступника святого Петра, такий душпастир не шукає «земних забезпечень ані почестей», не вимагає для себе нічого, «що є більшим від його дійсних потреб» і не турбується тим, аби «прив’язати до себе ввірених йому людей». Його простий і доступний стиль «чинить його вірогідним в очах людей», як «служитель життя», він ходить «із серцем та ритмом убогих», є «людиною миру та примирення, знаком та засобом Божої ніжності». А забезпеченням цього є стосунки з Христом, саме «дружба з Господом допомагає йому обійняти щоденну дійсність з довір’ям особи, яка вірить у те, що неможливе в людини не є таким для Бога».

Переходячи до другого запитання, яке стосується того, кому священик служить, Папа зазначив, що його слід уточнити. «У дійсності, перед тим, як запитувати про призначення його служіння, – пояснив він, – ми повинні визнати, що пресвітер є пресвітером мірою того, наскільки почувається учасником Церкви, конкретної спільноти, з якою він розділяє свій шлях».

«Вірний Божий люд залишається лоном, з якого його взято, родиною, в яку його включено, домом, до якого його послано. Ця взаємна приналежність, що випливає з Хрищення, є подихом, що визволяє від ізолюючої та поневолюючої самодостатності», – вів далі Святіший Отець, підкреслюючи, що спонукою прямувати вперед є не те, що священик має місію, але те, що він «структурно» є місіонером: маючи завдяки зустрічі з Христом досвід «повноти життя», він не може не бажати привести до неї інших.

«Той, хто живе для Євангелія, входить, таким чином, у чеснотливий взаємоподіл: пастир навертається та утверджується вірою простого святого Божого люду, з яким діє і в серці якого живе. Ця приналежність є сіллю життя пресвітера. Вона причиняється до того, що його характерною ознакою стає сопричастя», – сказав Глава Католицької Церкви, додаючи, що в наш час, «бідний на суспільну дружбу», першочерговим завданням стає «будувати спільноту». Водночас, для священика «життєво важливим» є творити спільноту зі співбратами у священстві, адже спільність «дійсно є одним із імен милосердя».

«У вашу призадуму про оновлення клиру входить також розділ, який стосується управління структурами й майном: керуючись євангельським баченням, уникайте обтяжувати себе душпастирством консервації, яке стає на заваді відкритості на постійну новизну від Святого Духа. Утримуйте лише те, що може послужити для досвіду віри й милосердної любові Божого люду», – мовив Єпископ Риму, промовляючи до італійських ієрархів.

Врешті, третє запитання, на яке Святіший Отець шукав відповіді разом зі своїми співбратами, було: «Якою є остаточна причина посвяти нашого пресвітера?». За його словами, нерішучі, які «все зважують, обраховують, нічим не ризикують, боячись зазнати втрат», викликають смуток та є «найнещасливішими».

«Наш пресвітер, натомість, з усіма своїми обмеженнями, ризикує до кінця: в конкретних умовах, в яких його поставило життя і служіння, він безкорисливо, смиренно офірує себе з радістю. Навіть і тоді, коли здається, що ніхто цього не зауважує. Навіть і тоді, коли відчуває, що можливо, по-людськи, йому ніхто належно не подякує за його безоглядну жертовність», – зауважив Папа.

А це тому, що священик, за словами Святішого Отця, «не може поступати по-іншому». Бо «він любить землю», знаючи, що «Бог відвідує її щоранку Своєю присутністю». Він є «мужем Пасхи», а його погляд «звернений до Небесного Царства», адже відчуває, що «людська історія, не зважаючи на затримки, перешкоди й протиріччя, прямує до нього». І це Царство є «його радістю, горизонтом, який допомагає йому сприймати все інше як відносне, вгамувати стурбованість та страхи, залишатися вільним від ілюзій та песимізму, зберігати у серці мир і поширювати його своїми жестами і словами».