Папа Франциск про дбання про спільний дім (36)

«Виховувати до союзу між людством і довкіллям» закликає Папа Франциск у другій частині шостого розділу енцикліки «Laudato si’» (Славен будь), який називається «Екологічні виховання та духовність». Він зазначає, що «усвідомлення серйозності культурної та екологічної кризи повинно вилитись у нові звичаї».

«Багатьом відомо, що теперішнього поступу й зичайного нагромаджування речей і задоволень не вистачає для того, щоб обдарувати людське серце сенсом і радістю, – пояснює Святіший Отець, – але вони не почуваються спроможними відректися від того, що їм пропонує ринок. У країнах, які повинні би спричинятися до найбільших змін споживацьких звичок, молодь має нову екологічну чутливість та великодушне серце, і деякі з них у гідний подиву спосіб змагаються за захист довкілля, але вони виростали у контексті дуже великого споживання та добробуту, що ускладнює розвиток інших звичок. Отож, стоїмо перед обличчям виховного виклику» (209).

Глава Католицької Церкви зауважує, що екологічне виховання поступово розширило свої горизонти. Якщо на початку воно було зосереджене на усвідомленні загроз та їх запобіганню, то сьогодні воно включає «критику міфів сучасності» та «відновлення різних рівнів екологічної рівноваги: внутрішньої – з собою самим, солідарної з іншими особами, природньої – з усіма живими істотами, духовної – з Богом». «Екологічне виховання повинно приготовляти нас до того, щоб зробити стрибок до того Таїнства, з якого екологічна етика черпає свій найглибший сенс. З іншого боку, існують вихователі, здатні перемінити педагогічні програми екологічної етики так, щоб вони дійсно допомагали зростати в солідарності, відповідальності та дбанні, що ґрунтується на співчутті» (210).

«Однак, це виховання, покликане творити “екологічне громадянство”, іноді обмежується інформуванням, але не веде до зрілішого способу життя», – зазначає далі Папа, вказуючи на те, що існування приписів у довготривалій перспективі не є достатнім для обмеження неправильної поведінки навіть за умови належного контролю. «Для того, щоб юридична норма призвела до значущих і тривалих результатів, – пояснює він, – необхідно, щоби більша частина членів суспільства її прийняла, починаючи з адекватної мотивації та реагувала на неї особистою переміною». А це, у свою чергу, вимагає «розвитку стійких чеснот».

«Якщо людина, не зважаючи на те, що економічні можливості дозволяють їй більше споживати та витрачати, зазвичай тепліше вдягається, замість того, щоби включати опалення, це вказує на те, що вона здобула переконання і відчуття, сприятливі для дбання про довкілля. Взяти на себе завдання дбати про створіння малими щоденними жестами є дуже шляхетним і чудово, коли виховання є спроможним мотивувати ці жести, аж до формування певного стилю життя», який виражається у тому, щоб уникати використання пластику й надмірного витрачання паперу, у сортуванні сміття й приготуванні їжі стільки, скільки дійсно потрібно, економному використанні води й гашенні непотрібного освітлення. «Повторне використання чогось, керуючись глибокими мотиваціями, заміть того, аби якнайшвидше його позбутися, може бути актом любові, який виражає нашу гідність» (211).

За словами Святішого Отця, не слід вважати, що «ці зусилля не змінять світ». Вони поширюють у суспільстві добро, «яке завжди приносить плоди», не зважаючи на те, чи можна наочно це ствердити. І, крім того, така поведінка «повертає почуття нашої гідності», даючи змогу відчути, «що варто замислюватися над долею цього світу» (212).

Зазначивши, що середовища виховання є різними – школа, сім’я, засоби комунікації, катехизація, Папа звертає особливу увагу на роль сім’ї, в якій «розвиваються перші навички любові та дбання про життя», як от правильне використання речей, порядок, пошана до місцевої екосистеми. «Родина є місцем цілісного формування, в якому розвиваються різні аспекти особистого дозрівання, тісно пов’язані між собою». Саме в сім’ї вчимося просити дозволу та казати «дякую», опановувати агресію та просити пробачення. «Ці малі жести щирої ввічливості допомагають будувати культуру спільного життя та пошани до того, що нас оточує» (213).

Далі Святіший Отець заначив, що на політиці, на різних організаціях лежить обов’язок дбати про формування сумлінь, який також стосується і Церкви. «Всі християнські громади відіграють важливу роль у цьому вихованні», – зазначає він, висловлюючи сподівання, що у семінаріях та формаційних домах навчатимуть «відповідальної поміркованості, вдячного споглядання на світ, чуйного ставлення до вразливості убогих та довкілля». «Оскільки на карту поставлено дуже багато, то так, як є необхідними інституції, наділені владою карати за шкоду, завдану довкіллю, також і ми потребуємо взаємоконтролю та взаємовиховання одні одних» (214).

Підсумовуючи, Глава Католицької Церкви також вказує на важливість «естетичного виховання». За його словами, «звертати увагу на красу та любити її допомагає нам виходити із утилітаристичного прагматизму», в той час, як не викликає подиву те, що не навчившись «зупинятися, аби подивляти й оцінити прекрасне», кожна річ стає «об’єктом використання та зловживання». Слід також пам’ятати, що «моделі мислення дійсно впливають на поведінку», а тому виховні зусилля залишатимуться безплідними, якщо не подбати про новий спосіб бачення людини, життя, суспільства й взаємин з природою, в той час, як далі буде розвиватись «споживацька модель, яку передають засоби масової інформації та ефективні ринкові механізми» (215).